Твій світ

Твій світ

Объявление

Новий соціальний проект, спрямований на пропаганду здорового життя, вирішення проблем повсякденного і особистого характеру. У нас немає сухих статей, які пропагують теорію. У нас цікаві і пізнавальні статті, поради, перевірені досвідом інших, переконливі факти. У нас є все, що вас цікавить, а якщо немає, то буде. Твій світ - зроби свій світ кращим

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » Твій світ » Весілля » Весільна обрядовість українців


Весільна обрядовість українців

Сообщений 1 страница 5 из 5

1

У весільній обрядовості українців збереглося чимало прадавніх язичницьких елементів, які часто вже втратили свій первісний смисл, але народ їх дотримується за традицією, «бо так треба». Вважалося, що шлюб буде щасливим тільки в тому випадку, коли молоді та їхня численна рідня виконають певні ритуали з походами, танцями, піснями, діями, примовками тощо. Прийоми цієї весільної магії збереглися в Україні аж до XX ст.

На думку багатьох учених (Микола Сумцов, Яків Головацький, Неоніла Здоровега) слово весілля походить від назви сонячного свята «ввселія», яке відзначалося в кожну фазу сонцестояння відповідними обрядами. Саме до таких святкових обрядів належали й шлюбні дійства. Святкуючи весняне пробудження й запліднення землі, люди самі відчували потяг до кохання, створення сім'ї, продовження роду. Отже, на думку дослідників переважна більшість весіль відбувалася саме в пору весняного та літнього сонцестояння, менше — осіннього та зимового. Лише після впровадження християнства перевагу стали віддавати осені, коли всі літні роботи закінчені, врожай зібраний. Крім того, весняне сонцестояння майже завжди збігається з християнським великим постом, під час якого подружнє життя не просто обмежується, а строго забороняється. Таким чином, весілля весняного сонцестояння, які одвіку узгоджувалися з циклами природи, поступово перемістилися і були підпорядковані церковному календарю.

Про те, що весілля присвячувалися сонячним богам, свідчать атрибути і символи, які одвічно були присутні у весільному ритуалі українців: коровай, весільні свічки, віночки, гільце тощо. «Повість врем'яних літ» донесла до нас відгомін звичаю принесення жертв у вигляді короваю: «И тако покладывают им требы и коровай им ломят... иже нарицается беззаконная трапеза, мънимая Роду и Рожаницам». Таким же залишком давнього богослужіння є звичай садження молодих на вивернутий хутром догори кожух або овечу шкуру, а також весільне багаття перед входом молодої у двір молодого, виливання вша з келиха на стелю (жертва), і колупання печі молодою на сватанні. Жертвами Богам — покровителям шлюбу, були обряди різання короваю, обрізання волосся молодої, а давні весільні пісні — своєрідні молитви, звернені до цих Богів. Пізніше до гімнів-молитов на честь шлюбних Богів додавалися цілком земні мотиви, побажання молодим щастя.

Однією з найдавніших весільних пісень, яка дійшла до нас у кількох варіантах (Вінниччина, Тернопільщина), є пісня, звернена до Дажбога, який зустрічає князя (молодого) «поміж трьома дорогами рано-рано». В пісні Даж-бог поступається дорогою молодому, який «князем раз на віку, в неділеньку рано-рано». Звичай пропускати вперед «весільний поїзд» зберігся й досі у багатьох країнах світу.

В XIX ст. досить поширеною була теорія запозичень повір'їв, переказів, звичаїв: деякі дослідники вважали, що на українське весілля певний вплив справив грецький і римський весільний ритуал. Микола Сумцов у своїй праці «К вопросу о влиянии греческого и римского свадебного ритуала на малороссийскую свадьбу» (К., 1886) писав, що, незважаючи на всю оригінальність весільних звичаїв, у чеському весіллі наявні німецькі елементи, в болгарському і сербському — турецькі, в російському — татарські, в українському — грецькі й римські. Проте пояснити ці впливи можна по-різному: «Під час великого переселення народів слов'яни поширилися у віддалених кутках еллінського світу на європейському материку, в Македонії, Епірі, Елладі... Візантійські письменники VIII, IX і X ст. скаржаться на слов'янізацію Греції. Так в одній географічній хрестоматії1 цього часу сказано, що «весь Епір і майже вся Еллада, Пелопонес і Македонія населені нині скіфськими слов'янами». Микола Сумцов висловлює думку, що з чужого могло братися лише те, що нагадувало своє, рідне. Спільність же українського весілля з весіллям класичних народів полягає насамперед у вживанні свічки або факела, води, вивернутого кожуха, в обрядовому вживанні короваю, хлібного зерна, обрядової присутності на весіллі дітей. Помітна схожість ритуалів та атрибутів весілля може бути пояснена спільністю «походження класичних і слов'янських народів із одного спільного арійського кореня, і, як наслідок племенної спорідненості».

В Україні довгий час переважали традиції народної весільної обрядовості, церковне вінчання стало обов'язковим.
Так, у «Заповіді» митрополита Георгія в XI ст. записано: «без венчания жон не поймати никому же, ни богату, ни убогу, ни нищему, ни работну».

В іншому документі митрополит Іоанн говорить, що простий люд досі дотримується своїх звичаїв, ігноруючи церковне вінчання: «поймают жены своя с плясаньем и гуденьем и плесканьем». Про недовіру до церковного вінчання свідчать і такі факти, що церква освячувала і багатоженство князів та бояр, котрі мали по три і чотири жінки, причому обвінчані. Церковне вінчання ігнорувалося і на початку XVI ст. Так у грамоті польського короля Сигізмунда зазначалося, що він отримав скарги на людей київських, котрі «жены поймучи не венчаются и детей крестити не хотят и на исповедь не ходят» (1509).

Орест Левицький у своїй праці «Черты семейного быта в Юго-Западной России в XVI — XVII ст.» показав зв'язок родинного життя і юридичних норм української шляхти того часу. Він прийшов до висновку, що церковний шлюб не був для українців «таїнством», а лише юридичним актом, який міг укладатися заздалегідь. Молоді могли після вінчання мешкати окремо по два і більше років, поки не справляли весілля. Тільки швидке засвоєння українською шляхтою польських норм моралі, звичаїв, родинних відносин прискорило впровадження церковного вінчання у побут українців. Хоча ще довго народ дотримувався своїх прадавніх звичаїв. Тому в 1774 р. священний синод видав «височайший указ», котрий вводив церковне вінчання як обов'язковий акт і приписував накладання анафеми на тих, хто порушуватиме церковний звичай. Навіть тих, хто після вінчання житиме окремо, приписано карати як за порушення подружньої вірності.

Лише в ХіХ ст. церква поступилася народному звичаєвому праву тим, шо дозволила вінчатися в день весілля, таким чином були об'єднані народний і церковний шлюб.

Обряди українського народного весілля поділяються на три періоди: передвесільний, саме весілля, післявесільний. Перед весіллям, як правило, відбувається сватання, оглядини, заручини або змовини.

Сватання. Старости (посли від нареченого) приходять в хату до дівчини і просять батьків молодої видати дочку заміж. Розмова ведеться в традиційно жартівливому тоні; старости називають себе мисливцями, які гоняться за куницею, або купцями, що просять віддати товар. Дівчина в цей час мусить колупати піч, якщо вона згодна вийти заміж за того парубка, якого розхвалюють старости. Якщо дівчина відмовляє парубкові, вона виносить гарбуза. Якщо ж дівчина і її батьки погоджувалися на шлюб, то дівчина подавала рушники, старости обмінювалися хлібом, випивали могорич. Від того, як старости будуть оповідати про молодого, як домовлятися з батьками молодої, залежало дуже багато, тому старостами обирали літніх, поважних людей, котрі добре знали обряд, вміли гарно говорити. Це були найчастіше хрещені батьки або родичі.

Траплялося, що хлопцеві відмовляли всі дівчата в селі, тоді старости йшли до сусіднього села і шукали наречену там. В Україні, як і в Румунії, Польщі, Болгарії, існував звичай прикрашати ті хати, в яких були дівчата на виданні: вікна, стіни розмальовувалися візерунками або просто червоною глиною. Це було добрим орієнтиром для старостів, які приходили з іншого села. Цей звичай носить сліди глибокої давнини, час якої навіть важко собі уявити.

Оглядини, Через кілька днів після сватання батьки дівчини йшли до хати молодого, щоб оглянути його господарство і довідатися, в які руки віддають свою дочку. Коли ж батьки були обізнані з майновим станом родини молодого, то оглядини зводилися переважно до застілля та обговорення деталей весілля. Подекуди в Україні оглядини робила рідня нареченого в дім дівчини, яку хлопець збирався сватати. На оглядинах призначали і час заручин.

Заручини. Цей обряд, як правило, відбувався в домі молодої. У колі родичів, близьких, сусідів молоді привселюдно оголошують про свій намір створити сім'ю і отримують благословення батьків та громади. Заручини вважалися великим урочистим святом, на яке запрошувалися як і на весілля, молодий з боярином, молода з дружкою. Назва заручини походить від обряду пов'язування рук рушниками на знак згоди. На Закарпатті староста зв'язував рушником усіх родичів разом з молодими, які тримали в купі праві руки й казав: «Той ся гуз в'яже ні на рік, ні на два, но на цілий вік» (Неоніла Здоровега). На заручинах молоді обмінюються перснями, і з цього часу молодий має право ночувати в домі молодої. Мати сама вперше стелила постіль молодим. На думку деяких вчених цей звичай є залишком так званого «пробного шлюбу». Микола Сумцов висловлює припущення, що в Україні (як і в Індії) міг існувати пробний шлюб у вигляді вечорниць-досвіток, де хлопці ночували разом з дівчатами, що жорстоко засуджувалося священиками: «под час таких нечестивих сборов разнне делается ексцесса, яко то блудное грехи, девства растление, беззаконное детей прижитие...» (1719).

Залишки пробного шлюбу подекуди побутували в Україні довгий час. Наприклад, у Мізинському районі незайманість дівчини не цінувалася. Пробний шлюб був своєрідною перевіркою придатності жінки до подружнього життя та дітонародження. Часто молоді переїздили в дім нареченого, коли наречена вже була вагітна. Подібні шлюбні звичаї були відомі на Кавказі.
Про відмінності в шлюбних звичаях різних племен писав ще літописець. Слід зазначити, що в більшості регіонів України незайманість молодої грала суттєву роль у весільному обряді.

Проте, можна припускати, що пробний шлюб має більш архаїчний характер, який на думку етнографа М. Косвена є особливою формою перехідного періоду від матріархату до патріархату.

Після заручин дівчина прикрашала голову віночком з квітів і стрічок і так ходила до самого весілля. Про це й прислів'я: «Гарна дівка, як засватана» (Неоніла Здоровега).

З часу заручин ніби встановлюється юридична законність подальшої підготовки до весілля. За звичаєвим правом той, хто після заручин відмовлявся від шлюбу, мусив сплатити другій стороні матеріальні витрати і штраф за «образу».
Коровай. Випікання весільного короваю супроводжувалося спеціальними ритуалами і було важливою частиною весільного обряду. З випіканням короваю пов'язано безліч повір'їв і правил. Він був обов'язковим при першому шлюбі, вдовам і вдівцям короваю не випікали. Коровайницями були жінки, які були щасливими в шлюбі, дівчата і вдови не допускалися. Хоча при випіканні весільного печива могли бути присутні й дівчата. Весь процес від замішування тіста до випікання короваю супроводжувався спеціальними піснями. На думку Миколи Сумцова коровай має ритуальне значення як жертовна страва, яка замінила ритуальну тварину (напр., корову — «коровай багатий, коровай рогатий»). Обряд випікання короваю кількома жінками виглядає дуже архаїчним, відомим ще з трипільської доби (знахідки модельок печей, статуеток жінок-коровайниць, кожна з яких виконувала певну роль в обряді випікання священного хліба). Крім короваю, випікали шишки, що були символом родючості, якими обдаровували всіх гостей.

Як весільні ритуальні атрибути випікалися й калачі та різної форми печиво (у вигляді корівок, коників, півників тощо). Печивом наділяли дітей.

Гільце — гілка плодового або соснового дерева, прикрашена квітами, стрічками, калиною. В деяких районах, переважно на півдні, гільце обвивають тістом і запікають у печі. Протягом всього весілля гільце, що символізує дівочу красу, стоїть на столі. По закінченні весілля дружки розламують по шматочку гільця, яке ще називають «дівуванням».
Посад (або посаг) складався з кількох частин. Перший посад молодого і молодої відбувався переважно нарізно вдома у кожного з них. Цей обряд символізував шанування культу домашнього вогнища, культу предків. Молодих виводили на посад, подавши до рук хустку, садовили на кожух на покуті. Перед посадом кожного з молодих благословляли батьки. В деяких місцевостях молодій, яку вели на посад, встеляли дорогу сувоями полотна. Другий посад був спільним для обох молодих на весіллі. Третій посад — це посад молодої після шлюбу, так звані «очішгаи», що символізували перехід молодої з дівочого стану до стану молодиць. На посад, як правило, заводили мати, брат, староста, боярин або т. зв. маршалок.
Розплетини. Цей обряд відбувався перед весіллям або в день весілля. Молоду садовили на діжу, вкриту кожухом. Розплітали брати або всі члени материного роду по черзі. Потім на голову молодій клали вінок. Цей звичай символізує дівочу чистоту: розплітають косу рідні, а не чужі руки.

Весілля починається у хаті кожного з молодих. Далі молодий збирає своїх бояр, дружків, неодружених хлопців, свах (заміжніх жінок), світилок тощо. Кількість весільних чинів залежала від заможності родини та від кількості гостей. В цей час у домі молодої відбувалося обдаровування молодої. Поїзд молодого, збираючись до нареченої, обходить тричі навколо столу або навколо діжі. Мати благословляє нареченого і обсипає його вівсом або іншим збіжжям, «щоб багатим був». Кожен учасник весільного поїзда мав свої обов'язки. На дорозі часом хлопці влаштовували так звану «перейму»: ставили стіл з хлібом-сіллю і, зупинивши весільний поїзд, вимагали в молодого викуп. Він повинен був пригостити парубоцьку громаду. Цей звичай має всі ознаки дуже давнього: це своєрідний торг за дівчину, право на яку мали всі молоді члени громади. Вхід весільного поїзда молодого на подвір'я нареченої обставлявся іграми, які зрештою закінчувалася мирними переговорами. Коли ж після обміну весільними калачами нареченим і нареченою, гості заходили до хати, відбувалися обміни подарунками між сватами, торг молодого з братом молодої за наречену, танець молодих, танець єдності обох родин, який у гуцулів називається «колесом». По закінченні весільного обіду відбувається обряд покриття голови молодої, що символізує перехід її до жіночої громади. Перед від'їздом молодої в хату нареченого також відбувався ритуальний триразовий обхід діжі, застеленої рушником із хлібом-сіллю. Мати виводила коней з двору, благословляла дочку, давала їй хліб, курку тощо. З молодою їхала сестра, яка потайки везла для неї сорочку, очіпок, ложки, тарілки, ритуальну чорну курку. Перед двором молодого весільний поїзд переводили через ритуальний вогонь, на півдні — переливали водою. Ці звичаї — данина найдавнішій магії, що символізує очищення вогнем і водою.
У хаті молодих зустрічає мати у вивернутому кожусі або батьки разом благословляють наречених. Після цілого ряду церемоній молодих готують до шлюбної ночі, яка подекуди має назву комори. Молоду вдягають в нову сорочку, свахи стелять постіль, дружби або старший боярин сторожують біля комори або стодоли, де сплять молоді. Вранці відбувається огляд свашками сорочки чи постелі молодих. Якщо дівчина виявилася чесною, то веселощі не мали меж, присутні стрибали по столах, лавах, кричали, співали. Матері дівчини посилали подарунки і вістку про щасливий кінець шлюбної ночі, дякували за дочку тощо. Якщо ж дівчина виявлялася нечесною, веселощі припинялися й починалися пісні, що ганьбили рід молодої. Іноді на батьків дівчини вдягали солом'яні хомути, на тому весілля й закінчувалося. (Неоніла Здоровега). В деяких районах парубки вивішували білий прапор на найвище дерево, який сповіщав про дівочу ганьбу. Тоді брат дівчини мусив лізти на дерево, щоб зняти, але йому всіляко перешкоджали, насміхалися (Київщина).

Коли ж весілля закінчувалося щасливо, на ранок запрошували батьків дівчини до родини молодого. Тут знову починався бенкет, обдаровування молодих, яке супроводжувалося піснями. В понеділок також відбувався ритуал очищення водою, який пізніше змінився принесенням молодою води з криниці і вмивання молодих та всіх гостей. Церква протестувала проти ведення молодих до річки. В цей день відбувалося багато веселощів з перевдяганнями, співали сороміцькі пісні. Переважала червона символіка: пояси, стрічки, червона хустка чи запаска молодої, навіть горілку фарбували червоним соком. Все мало символізувати щасливе народження сім'ї. В цей же день розподіляли коровай. У вівторок відбувалися гуляння під назвою «циганщина», коли перевдягалися, крали курей. Святкували виключно дорослі, діти й молодь не брали участі в цих розвагах.
Українське традиційне весілля має чотири регіональні типи: центральний (із слобожанським і подільським підтипом), поліський, карпатський та південний (за В. Бо-рисенко). Кожен з них має свої регіональні особливості, проте об'єднує їх спільна традиція давнього походження, яка в Україні має кількатисячолітній вік.

Джерело

0

2

Весільний обряд в селах Павлоградського району Дніпропетровщини

Оскільки Павлоградський район Дніпропетровської області є осередком росіян-емігрантів, що переїхали з Курської та Орловської губерній, то в ньому існує як український, так і російський обряд весілля. Періоди проведення весілля та розподіл на цикли весільної обрядовості українців і росіян значних відмінностей не мають.

На першому етапі весілля - сватанні - була промова сватів про мисливців та куницю-красну дівицю або про голубків.

У російських селах Павлоградського району оглядини і заручини відсутні. Фрагменти цих обрядів відбуваються на сватанні.

Напередодні весілля виготовляли коровай, шишки, дивні, лежень, голуби, сови, борони, каракульки, робили гільце і світильник. Бгати коровай в українському селі запрошували непарне число коровайниць-шишкарниць, частіше всього 7, а у російському - парне, частіше - 6. Завжди у суботу відбувався вечір гуляння молоді. А у неділю молоді їдуть на вінчання (українці - разом, росіяни - окремо) . Вінчання - це церковна форма шлюбу, яка запроваджувалася Синодом протягом 17-18 ст.

Перед вінчанням українська дівчина вдягала більш яскравіший весільний одяг, в якому переважав червоний колір, на відміну від одягу російської дівчини, де панував білий колір. Так, молода з російського села Павлоградського району вдягала білу сорочку, сарафан, віночок з довгою білою фатою, а українська - вишиту сорочку, спідницю, віночок з довгими кольоровими стрічками. Цікавий факт: українській дівчині плили одну косу, а російській - дві.

Весільний одяг парубків відмінний лише в тому, що сорочку росіянин одягав “навыпуск”, штени були вузькими, а українець сорочку заправляв у широкі штани.

Після весільного частування молодих дарують, ділять коровай, наречену посвячують у жінки.

Завжди у дівчини мало бути придане, що сладалося з двох частин: худоби та скрині. Щодо першої, то її “виділяв батько дівчини”, а те, що входило до скрині, двчина мала готувати собі сама або ж разом з матір’ю.

Весільні рушники готувалися молодою. Українські весільні рушники особливо багаті на символіку птахів. На російських весільних рушниках птахи відсутні.

Кожний весільний образ несе в собі смислове і символічне навантаження. Весільні “чини” - це образи, що мають обрядові відзнаки, як в українських, так і в російських селах Павлоградського району. “Чинів” на весіллі безліч: свати, свахи, дружки та дружки, світилки, коровайниці, музики, свашки, боярин, “грыци”* (у російських селах) , весільна матка (в українських селах) та інші.

Все весілля супроводжувалося великою кількістю пісень. Українські весільні пісні більш мажорніші**, ніж російські, адже подія переходу дівчини в іншу сім’ю сприймається весело. На російському весіллі “причитают”, бо дівчина покидає свою родину, ніби вмираючи для своїх рідних. Для українських весільних пісень характерне звучання фальцетного підголоска (за народною термінологією “тоньчика”).

Весільний звичай наряджатися “дуже давній” і з усмішкою сприймається мешканцями сіл Павлоградського району. У понеділок всі присутні на весіллі рядилися у циган, лікарів, попів, жінки перевдягалися у чоловіків, чоловіки - у жінок.

На розвиток російського обряду весілля в Павлоградському районі значно впливала українська культура, але й українці багато почерпнули від росіян. В українському та російському обрядах весілля Павлоградського району багато спільного, адже обидва народи походять від східних слов’ян.

Джерело

0

3

Весільні обряди Тернопільщини

На Тернопільщині найбільш збереженим серед родинних обрядів виявився весільний. Він зберіг переважно майже усі вузлові елементи, лише в значній мірі скоротився у часі. Особливо звелася до мінімуму довесільна обрядовість - сватання чи заручини, хоча у північних та південних її районах вона майже повністю функціонує. Найбільш збереженим є власне весільний обряд, хоча значна частина пісень, які його обслуговували, вийшла з ужитку.

Власне весільний обряд в давніший період розпочинався зі співу коровайних пісень (до речі, вони збереглися до останнього лише у північних районах Тернопільщини - Лановецькому, Кременецькому та Шумському). За своїми музично-стильовими особливостями вони повністю споріднені із власне весільними піснями-ладканками.
Власне весільні пісні, що побутують на Тернопільщині, складають групу строфічних та нестрофічних пісень.

Строфічні весільні пісні, в основному, виконуються під час обдаровування молодих і тому їх часто ще називають віватами (термін польського походження і означає похвальну пісню). Їхні сюжети, в основному. Розкривають майбутнє життя одружених, або висміюють окремі вади тих гостей, яким адресуються ці вівати. Через те. Вони мають часто уживану (типову) ритмічну форму вірша - 4+4, 6+6, 4+4+6 та типові мелодії (вівати співаються на дві-три різні мелодії).

У строфічних весільних піснях найчастіше зустрічається моторна мелодика танцювального характеру, що будується на тетрахордно-пентахордних ладозвукорядах іонійського та еолійського нахилів.

Весільні строфічні пісні-вівати виконуються лише окремими виконавцями з елементами імпровізаційності )словесні тексти можуть складатися під час самого виконання) і мають, як правило, інструментальні перегри.

Нестрофічну групу весільних пісень складають ладканки. Це переважно пісні давнішої фольклорної верстви. Вони беруть свій початок в період формування самого весільного обряду. Й саму назву вони отримали від богині Лади - покровительки шлюбу.
За тематикою пісні-ладканки - це, в основному, відповідний коментар ходу самого весілля. Вони одночасно виконують дві функції: епічну та режисерську (розповідають про весільний обряд та спрямовують його у відповідне русло). Головними персонажами пісень-ладканок є головні дійові особи весілля: молодий, молода, дружки, дружби, світилки, старости тощо. Особливо пісні-ладканки багаті обрізною лексикою: весільними фетишами-оберегами.

За структурою пісні-ладканки представляють так звану ладканову форму (термін Б.Луканюка). Вона, як правило, складається із трьох-шести, семи несиметричних речень (в них можуть бути відхилення на один-три склади) серіаційного типу мелодичного становлення. Типовими ритмічними формами вірша у ладканках є: 7, 5+5+3, 5+5+7. Вони якраз і формують навколо себе відповідні мелодичні типи, які обслуговують майже весь комплекс весільних пісень. Ритмічна форма організації сегментів у ладканках тяжіє до об'єднання ( ) і сформована переважно речитативною мелодикою. Хоча часто зустрічається в них і кантиленна мелодика, особливо у вінкоплетинських піснях.
Типовою у піснях-ладканках є і ладозвукорядна будова. Вона, як правило, базується на іонійських тетрахордах, які часто можуть уживатися із субсекундами чи субквартами. Дані пісні виконуються переважно жіночими чи дівочими гуртами в унісон. Їх виконують, як правило, свашки чи дружки.

Останнім часом пісні-ладканки на Тернопільщині виконуються лише в основних вузлових частинах весільного обряду, зокрема при вінкоплетинах, при готуванні молодої до шлюбу, при накладанні на голову молодій хустки тощо.

Весільний обряд Тернопільщини не обходиться без інструментальної музики, яка виконує в ньому домінуючу роль, особливо останнім часом. Вона дає відповідний сигнал про початок самого весілля, про прихід гостей, про час відпровадження до шлюбу та повернення від нього, про час дарування молодих, про прощання молодої із дівоцтвом тощо. При цьому відтворюються відповідні інструментальні мелодії.

Інструментальна музика також є основним організуючим елементом весільного дозвілля. Вона супроводжує танці, а також різного роду весільні ігри та забави. У даному разі вона часто виступає у вокально-інструментальній формі. Танці виконуються під спів музикантів-інструменталістів.

На Тернопільщині виконуються такі весільні танці, як вальси, польки, фокстроти, танго, сучасні "танці-трясилки", а також танцювальні ігри "Хустинка", "Передача", "Віник" та інші.

Джерело

0

4

Весільні обряди

Весілля було однією з найважливіших подій у житті, а традиційний “весiльний” ритуал – чудовим явищем народної культури, який складався з складного комплексу різноманітних елементів. В українців існувала своєрідна система дошлюбних стосунків, яка проявлялася у формі знайомства, залицяння, сватання і т.і. Звичайно молодь спілкувалася в межах свого села або вулиці, але не виключався вибір нареченого за межами місця мешкання. Традиційно місцями зустрічей були свята з танцями та іграми, спільна робота (“толока”). Частіше за все молодь збиралася на “вечорницi”, куди не пускалися дорослі. Для проведення вечорниць звичайно наймали хату (найчастіше у вдів), приносили їжу, влаштовували танці. Врешті-решт, основною функцією вечорниць був вибір судженого.

У більш ранні часи вибір нареченого цілком залежав від волі батьків, як, зрештою, і всі питання, пов'язані зі шлюбом.

Власне весільний ритуал складався з цілого ряду обрядів, необхідних для надання шлюбу юридичної сили. В українському середовищі шлюб вважався далеко не особистою справою, тому на нього мали великий вплив як родичі, так і оточення (друзі, дівоча і парубоцька громада, сусіди тощо). В основі шлюбу в Україні в XVI-XIX ст. були “змовини”, “згода” – певна угода, яка укладалася між батьками та родичами молодого і молодої за посередництвом сватів. Починаючи з XVIІ ст. шлюбна угода оформлялася письмово (спеціальними документами – шлюбними або виновними листами), особливо коли молодим давали (дарували) земельний наділ.Церковне освячення шлюбу входило в побут поступово, починаючи з XVI - XVIІ ст. аж до ХIХ ст., але скрізь поєднувалося з традиційними звичаями й обрядами.

Починалося все зі сватання, коли запрошені женихом старости (свати) з близьких родичів, взявши обрядовий хліб, йшли до батьків нареченої для отримання попередньої згоди на шлюб. Часто це відбувалося пізно ввечері для збереження таємниці. Вівся традиційний діалог (із згадкою мисливця і куниці, купця і товару, біблійних персонажів). Якщо згода була отримана, наречена пов'язувала сватам рушники через плече, а жениху подавала на тарілі хустку, нерідко виготовлену нею, потім запрошувала за стіл. У разі відмови дівчина повертала старостам принесений хліб, а жениху могла подати гарбуза.

Після успішного сватання відбувалися “оглядини” нареченої, а також достатку будинку і господарства молодого (іноді, щоб продемонструвати багатство, батьки жениха йшли на хитрість - брали у сусідів коня, мішки з зерном і т.і.). Потім наступали “заручини” - скріплення договору про шлюб, після якого відмова вважалася недопустимою і спричиняла, крім громадського осуду, ще і відчутний грошовий штраф.

Далі починався період підготовки до весілля, яке звичайно грали восени з Покрови (1 жовтня) до Пилипівського посту (14 листопада) або взимку з Хрещення (19 січня) до Масниці.

Передвесільні дії починалися з відправлення молодого і молодої на “запросини”. Запрошували звичайно всіх родичів, сусідів. Наречена з дружкою заходили в будинок і, вимовляючи традиційну фразу: “Просили мамо i тато на хлiб-сiль, i я прошу на весiлля”, - клали на стіл обрядовий хлібець- “шишку”.

Обов'язковою обрядовою дією було прощання жениха і нареченої зі своєю свободою, акт їх відокремлення від несімейної групи молоді. Особливою ліричністю відзначався “дівич-вечiр” напередодні весілля, який символізував перехід дівчини в новий статус. Подруги плели вінки і виготовляли “весiльне гiльце” - обліплювали тістом гілку сосни, вишні, черешні, випікали і прикрашали калиною, кольоровими стрічками. Вже в кінці весілля молода відламувала гілочки від “гiльця” і роздавала дружкам. На вечорі у жениха виготовляли інший атрибут - весільну шаблю, також яскраво прикрашену. На весіллі ці предмети символічно об'єднувалися. Завершувався вечір “посадом” окремо в хатах жениха і нареченої, коли батьки благословляли молодих.

Церковне вінчання проводили іноді в один день з весіллям, іноді заздалегідь, але воно не було головною дією шлюбу. Якщо весілля чомусь відкладалося, звичай не дозволяв вінчаним жити разом. На вінчання молоді вирушали нарізно, отримавши батьківське благословення. Цікаво, що християнський обряд все одно набував у народі магічного характеру. Наречена могла класти за пазуху мак - від корости, а в кишеню - металевий предмет (ключ, ножиці, ніж) від зурочення. У шви одягу з цією ж метою встромляли голки, шпильки, у взуття могли покласти ягоди горобини, а на шию повісити прикраси з бурштину. Після вінчання молодих зустрічали біля будинку нареченої. Вони тричі кланялися її батькам, а ті підносили їм хліб-сіль. У цей же час звичайно відвозили посаг в будинок жениха (скриня, в якій дівчина з дитячих років збирала одяг, рушники, прикраси, і куди ніхто не мав права заглядати). У всьому весільному пересуванні молодих супроводжував “весiльний поїзд” - супровід з бояр жениха і дружок нареченої. На шляху жениха декілька разів організовували “перейми”, вимагаючи викуп за наречену. У самому весільному дійстві велику роль відігравали хрещені батьки. Протягом усього весілля здійснювався цілий ряд обрядів, які уособлювали ідею родючості і достатку: обсипання молодих зерном і дрібними грошима, переступання через кожух. Почесним гостем вважався чаклун, якого кликали, щоб захистити молодих від причини. Він розкидав по хаті шматочки підсоленого хліба, плюнувши тричі на схід, оглядав кутки, насипав в них жито, траву і золу (проти причини і на здоров'я молодих).

Обов'язковим було бучне гуляння, в процесі якого відбувався обряд дарування, поділ весільного короваю тощо. Найбільш драматичним моментом було розплітання коси і покриття голови молодої очіпком. Це символізувало перехід дівчини в заміжній стан. Відтепер вона не мала права ходити з непокритою головою, це сприймалося як великий гріх. За старовинними народними уявленнями, простоволоса заміжня жінка могла накликати хвороби і неврожай.

Наречену відвозили в хату жениха, де здійснювалося обрядове з'єднання - молодим перев'язували руки рушником або поясом. Існувало багато символів з'єднання - дві паляниці, “весiльне гiльце” і шабля, дві перев'язані ложки.

Весілля закінчувалося обрядом шлюбної ночі, який включав перевдягання молодої, виведення її до гостей, демонстрацію цнотливості. Ритуальне приєднання невістки до рідні чоловіка символізували розпалювання нею печі, приготування обіду, пригощання свекрухи. Другий день весілля знаменувався також рядженням - складними театралізованими діями, в яких злилися ігрові розважальні моменти і магічні дійства. Всі перевдягалися, зображаючи тварин, циган, убогих і т.п. З піснями і танцями вирушали до батьків молодої на млинці. Існував цікавий звичай зображати “фальшиву наречену”. Гостей зустрічав дружок, одягнутий в лахміття, з кропив'яним вінком на голові, вимазаний сажею, і доводив матері нареченої, що він і є її донькою, аж поки не з'являлася справжня молода.

Весілля завершувалося порідненням двох сімей - “дякуванням”. Потім ще протягом місяця відбувалися різноманітні взаємні візити, які остаточно оформляли створення нової сім'ї. Весільні обряди, правила взяття шлюбу мали суттєві реґіональні відмінності.

Оскільки українське суспільство з давніх давен відрізнялося особливим незалежним статусом жінки, то досить поширеним було сватання дівчини за парубка. За описом І.С.Нечуй-Левицького, дівчина, яка сваталася, приходила в хату до парубка, приносила хліб і сідала на лаву. Люди мали за гріх відмовляти дівчині. На Запорожжі існував цікавий звичай, коли дівчина чи незаміжня жінка могла обрати собі чоловіком засудженого до страти. На знак свого вибору вона накидала на голову засудженому свою хустку. У цьому випадку останній міг або згодитися на шлюб, і тоді страта відмінялася, вирок скасовувався, або не погодитися, і тоді засуджений страчувався. В історії Січі зафіксовані обидва випадки.

Джерело

0

5

Як справляють весілля на Гуцульщині

Вперше гуцульське весілля задокументував етнограф Володимир Шухевич. Науковець вивчав Гуцульщину впродовж сорока років. У 1902 році вийшов друком третій том його праці «Гуцульщина», в якому було докладно описане це дійство. Наші кореспонденти мали нагоду переконатися, що відтоді церемонія не дуже змінилася. «Весьилє» — це карнавал, тривале свято радості й любові, яку особливий карпатський народ гуцули щедро дарує усім.

Село Черемошна лежить на межі Прикарпаття та Буковини. Ріка Чорний Черемош ділить його навпіл. Колись тут проходив кордон між австро-угорською Галіцією і Румунією. Тепер українсько-румунський кордон відсунувся на південь. До найближчого райцентру, а це Верховина, — 35 кілометрів. Наше весілля відбувається у присілку Черемошни. Свинський Потік, позначений на картах як Лучок, лежить посеред гір на відстані п’ятьох кілометрів від села. Тут мешкає родина молодого. Знайомтесь: Анничка і Михайло Фучукові одружують сина Володимира, старшого із трьох своїх дітей. Він — майбутній священик. Батьки цим дуже пишаються.

Наречену звуть Василина, по-гуцульському — Васюта. Сім’я Сливчуків — з Верховини. Васюта працює сторожем у місцевій школі і заочно опановує фах економіста. Вона — молодша дитина в родині Анастасії Сливчук й Івана Федоріва. Батьки Васюти приймають молодих жити до себе. Ця обставина зумовлює весь перебіг весілля.

Головним ритуалом гуцульського весілля є «вінченє» — церковний шлюб. Колись уся церемонія поєднання закоханих — від сватання до отримання віна (приданого) тривала більше місяця. Тепер — від трьох до п’яти днів. За давньою традицією, свято влаштовують посеред тижня (в неділю гріх вінчатися). «Весілля осібно провадять у молодого, осібно — в молодої. А потім їх зводят докупи», — пояснює головний спеціаліст з обрядів місцевого РАГСу Марія Бажура.

День перший. Вівторок. Пообіді дружби вирушають в гори на пошуки весільного «деревця». Зрізають верхівку сосни з парним числом гілок. Родичі і сусіди прикрашають її різнокольоровою вовною, паперовими квітами, стрічками та загорнутими у фольгу горіхами. Оздоблене «деревце» вкладають у калачі і ставлять на стіл — біля нього сидітимуть молоді. Цьому звичаю — понад 500 років. «Деревце» символізує Дерево життя, з якого, за гуцульською міфологією, вийшла перша пара людей у раю.

Поява «деревця» знаменує початок веселощів. У ніч з вівторка на середу в домі молодого та молодої гуляють дружби, дружки та найближча родина.

День другий. Середа. Світський обряд «розпису» не набув популярності серед горян. Багато хто, за давнім звичаєм, живе «на віру» і оформляє стосунки лише у випадку необхідності. Наші молоді замовили офіційну церемонію.

Навіть в офіціоз гуцули примудряються привнести автентику. Василина і Володимир приїжджають до «розпису» кожен у своєму авті. Їх зустрічають музиканти. Хвилин десять наречені «зближают си» — крок за кроком повільно підходять один до одного. Обрядовець із короваєм на рушничку запрошує всіх до зали. Клятву любові й вірності молоді вимовляють тремтячими голосами. Батьки не стримують сліз, коли діти звертаються до них зі словами подяки. Пані Марія бадьоро перериває розчулені схлипування:

Молодий — як місяць,
Молода — як зірка,
Поцілуйтесь, молоді,
Най нам буде гірко!

Молоді припадають одне до одного з видимим задоволенням. Після цього, за гуцульським звичаєм, беруться розривати калачі. Перший — на подружні права, другий — на обов’язки. Завдання — відірвати більше хліба і, відповідно, більше прав. Але спочатку слід подивитися в дірочку калача на присутніх. «Скільки порахуєте гостей, стільки буде вам дітей!» — ворожить обрядовець. Молоді зупиняються на п’ятьох, порівну розламують хлібини і годують одне одного крихтами. Родичі дістають із «кравчучок» таці з бужениною і кльоші з пляцками (солодким). Наступну годину всі присутні «балюют си» — їдять і закушують. А Влодко і Васюта не зводять очей одне з одного. Виявляється, недарма: з-під РАГСу молоді їдуть приймати гостей кожен у своєму домі.
 
Середа: вечір, ніч. На подвір’ї молодого — два величезні дощані намети. Стіни в них завішані килимами та ліжниками. В одному — накриті столи, в іншому — «данцовня» (танцзал). Гості починають сходитися близько дев’ятої години вечора, як обійдуть худобу. «Кньизь-молодий» із дружбами зустрічає їх у «данцовні» і кожному підносить повну чарку. Дружби приймають і сортують подарунки. Церемонія триває майже до півночі. Гості тимчасом танцюють. Коли господарі запрошують за стіл, чуби й потилиці у декого вже цілком мокрі.

Гуцули зазвичай влаштовують гостину не за кількістю людей, а за числом домів. Тутешня гостина — на 100 хат, накрито на 300 чоловік. За столи сідають у певному порядку: спочатку батьки «заводять» молодого, за ним ідуть «матки» (найближчі родичі-жінки), дружби і всі решта. Перебігом весілля керує «шинкар» – він є тамадою, розпорядником і барменом водночас. Перші три години з-за столу не виходять. За цей час подають усі страви, виголошують усі вітання. Паузи заповнює «береза» — скрипаль на ходу складає співанки:

Красно гостеньки сьили,
Що здвигнули си стіни.
Не так они здвигнут си,
Як гості горівочки нап’ют си.

Десь о пів на четверту частина людей повертається у «данцовню», решта «набувают си» (веселяться) за столами. На світанку господарі проводжають гостей, аби пообіді зустріти їх знову. Відчувається, що кілька годин перепочинку потрібні усім.

День третій. Четвер. «Виріжінє» до шлюбу починається одяганням «кньигиньи-молодої» в гуцульську «вбирю» (так називають одяг, взуття і прикраси). Ритуал займає щонайменше три години. Спеціально найнятій для цього жінці допомагають мати нареченої і дружки. Споглядати процес дозволено тільки жіноцтву. Виняток — скрипаль:

Ой, збирати молоду
Нелегка робота,
Ой, здаєссі, нас застане
За тамтим субота.

Васюта — у довгій вишитій сорочці, попружка (широкий тканий пояс) тримає дві запаски, по них нав’язані п’ять великих хусток з френзлями. На ногах у дівчини — тузінки і постоли. Вона сидить на стільці, вкритому ліжником, і мужньо терпить, як «вбирають голову». Майстриня-«вбиральниця» Марія Сухарчук плете Васюті коси, викладає з них віночок і обв’язує його «поплітками» — пасмами червоної вовни.

Головна прикраса весільної зачіски — «чільце». Невелика корона зроблена з дрібненьких бляшок різної форми і кольору, що підвішені за кільця до основи. Квітки, зірочки та ромбики тріпотять і дзвенять від найменшого поруху голови. Краса-а!

«Чільце» прив’язують дванадцятьма «волочками» (стрічками), кінці яких випускають до середини спини. В них уплітають дощик і «висячки» — китиці. Зверху викладають «пасочки» — яскраві смужки, вишиті бісером. Просто на коси нашивають великі квітки. Прикраси, які Васюті доведеться носити на голові майже добу, важать понад два кілограми. Помітно, що через це її постава стає особливо гордовитою.

Молода підводиться зі стільця, щоб одягти «кожух» (кептар) і «дар» — вишиту перемітку, яка відіграє роль шалика. «То є свідченнє багатства, — пояснює «вбиральниця». — Бо молоду так мотають, аби була, як писаночка!». Весь гуцульський весільний одяг символізує заможність молодої. Коштує така «вбиря» недешево: півтори тисячі плюс ще 300 гривень за зачіску.

А за спиною молодої розігрується вистава. Дружки кумедно штовхаються, намагаючись сісти на її місце. Скрипаль підливає оливи у вогонь:

Співай-співай співаночки,
Аби сь радість мала,
Аби сь сіла на то крісло —
І теж си віддала!
 
В супроводі дружок «кньигиньи» виходить до гостей. У залі кафе, де накриті столи, стає більше сонця. Під час перекуски «береза» жартівливо віршує про присутніх.
 
Тим часом «виводять молоду» — гості беруться за руки, утворюють живий ланцюжок, обходять столи і прямують до виходу. Попереду — «батько» (хресний) із «деревцем». Процесія проходить попід калачі, які на знак благословення у дверях тримають мама й тато молодої. Тепер — «данець». Молода в колі з дружками танцює «гуцулку». Нарешті всі виходять надвір. По конях! На Черемошну!
 
Четвер: вечір, ніч. У Черемошній молода з «урєдою» (супроводом) залишають авта. До господи майбутнього чоловіка справжня гуцулка має в’їхати на коні. Дівчина зграбно вискакує в сідло. Дорога до присілку розмита — днями тут випав перший сніг. У болоті грузнуть коні й люди. А треба вибратися на гору, зійти крутим схилом і подолати вузьку кладку-місток. Та хіба шлях до кохання буває легким?

Першими молоду помітили музиканти:

Гой кувала зазулечка,
Та казала куку,
Подай-ко ми, дьивчиночко,
Свою білу руку.

Влодко знімає Васюту з коня. Батьки молодих підходять до дітей із ситом, наповненим зерном, цукерками та копійками. Мати-свекруха тричі обсипає дітей пшеницею з сита і пригощає медом, приказуючи: «Щоби вам було так солодко, як мід солодкий!» Свати заводять за стіл молодих і гостей. Весілля триває.

Зранку байка, пополудні
Вже не можна пити,
Бо ми мусимо ще нині
Ці діти звінчьити.

Дякувати «березі», що нагадав! Перед шлюбом молоді стають до «прощє». Володимира і Василину знову «виводять» з-за столу і вони клякають (стають на коліна) перед батьками. «Шинкар» промовляє: «Стали молоді пред вами, як свічі перед образами. І просять уперед Бога милосердного, а потім і вас, татку та мамко солоденькі, і вас, братчики й сестрички рідненькі, і вас, діди, вуйі і тетічки, і вас, чужі чужиночки, усю ближчу й дальшу родину, і найменшу дитину. Просимо всіх, абисте простили і в далеку дорогу благословили». Відповідають гуртом: «Най Бог простить, ми — прощаємо!». Батьки хрестять калачами молодих, а вони цілують їм руки.

До церкви Влодко і Васюта вирушають на конях. Десята година вечора. Гори, темрява. Перевзуваємося в гумові чоботи, озброюємося ліхтарями і йдемо до храму пішки вздовж ріки. Стежка перестрибує з берега на берег — 14 разів переходимо річку вбрід. Через півтори години вибираємося зі Свинського Потоку на вулиці Черемошни. Перед вівтарем молодята стають за півгодини до півночі. Сталося!

З церкви їдуть у дім дружини. У Верховині «весьилє» триватиме до ранку. Попереду ще: купівля молодої; «пропій», коли молодий обдаровує молоду, а дружки — дружбів; «повниця», коли гості грошима вітають подружжя. Чоловік має «розвити» дружину — зняти стрічки і чільце, розплести коси. З першими півнями ті з гостей, що ще залишились на ногах, проводять молоду пару «на спаннє». Дружби їх роззують, аби дістати з постолів спеціально сховані туди гроші. Це — їхня винагорода за «служіння».

Гадаєте, що це завершення весілля? Не зараз! Молоді ще повинні відвезти «деревце» туди, де будуть жити, і почепити його на солодку яблуньку. Такий обряд заповідає злагоду в сім’ї та добробут. А потім:

То я піду данцувати,
Дай Боже, щьисливо,
А ви, старі, на молоді
Не дивіт си криво.
А ви, старі, на молоді
Криво не дивіт си,
Але йик вам недогода —
Домів заберіт си.

Джерело

0


Вы здесь » Твій світ » Весілля » Весільна обрядовість українців


Cоздать форум на 0pk.ru, cоздать форум анимешный на AniHub.ru, cоздать форум ролевой на Rolka.su © 2007–2014 «Quadro.Boards» LLC