Твій світ

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » Твій світ » Християнські свята і традиції » РІЗДВО В УКРАЇНІ


РІЗДВО В УКРАЇНІ

Сообщений 1 страница 13 из 13

1

В давній українській традиції для належного святкування різдвяно-новорічних обрядів важливою була завчасна й серйозна підготовка. Обов'язково з пори жнив дбайливо зберігали обжинкового Рай-Дідуха (Дідуха), в який встромляли стебла різних злакових культур (жита, пшениці, вівса та т.і.) та відбирали м'яке пахуче сіно. До свят по господарству завершували практично всю важливу роботу від впорядкування в хаті, дворі та господарських будівлях до ремонту робочого реманенту (навіть літнього: вози, коси і т.п.) та ткання полотна й вичинки шкір.

За звичаєм до свят господині ретельно прибирали в хатах, вибілювали помешкання й квітами розмальовували комин, застеляли нові або чисто випрані скатерки, рядна й рушники. Обов'язково намагалися справити обновку (новий одяг) для всіх членів родини та купити нового посуду (макітри, горшки, коцюби й макогони). Із воску власної пасіки люди виготовляли святкові свічки, приказуючи спеціальні замовляння і молитву.

У підготовці до різдвяно-новорічних свят були задіяні і малі і старі. Бабусі, деручи пір'я на подушки, попутно навчали дітвору колядувати, щедрувати і засівати. Парубки й дівчата теж, готуючись до колядок, збиралися гуртом, виготовляли ритуальне вбрання та костюми й вчилися виконувати дійства з вертепом і різдвяною зорею. Також обирали свого головного отамана („березу"), побажальників, скарбника, міхоношу й інших виконавців.

Напередодні Різдва - 6 січня (цей день звали Вілія) ще вдосвіта господар і господиня ритуально готували Божу їжу - кутю та вар. Для цього особливим чином у печі накладалися дрова, які годилося запалювати „живим вогнем" (потерши деревом об дерево, або кресалом), в пізнішій традиції вже користувалися сірниками. Для куті бралася завчасно потовчена і вимочена пшениця, а також „непочата" - набрана до сходу сонця вода, яку, вважали, освятив уночі сам бог сонця. Це стосувалося і книшів, які виймали з печі „до світа", а в піч садили калачі та пісні пиріжки. Книш випікали, замішуючи його як звичайний хліб, і кладучи зверху маленький хлібець, який звали душею і призначали для духів-Лада, тобто душ померлих предків. Потім господиня готувала на досвітній воді і в новому горщику голубці та інші страви, яких мало бути дванадцять.

Особливо слідкували, щоб Божа їжа була вийнята з печі зі сходом сонця. Для остаточного приготування куті до звареної пшениці додавали мед, волоські горіхи, мак та родзинки (пшениця вважалася символом вічного життя, а мед - вічного щастя святих на Небі). Вар чи узвар готували із сухофруктів (яблук, груш, слив, вишень).

Коли Божа їжа та книші вже на лавці, то із першим променем сонця господар відкривав хатні двері, комори, клуні, стайні і навіть ворота, бо, вважалося, що на землю сходить бог урожаю, достатку і багатства. Чарівним зіллям (маком-видюком) люди обсипали усю домашню живність, щоб віднадити злу силу й ще раз перевіряли чи все готове до Свят-вечора. Тоді вже годилося внести до хати „Святки". Для цього батько брав за руку старшого хлопчика і йшов з ним до стодоли, несучи непочату воду, а хлопчик - три колоски. Там вже стояв приготовлений Рай-Дідух та 12 в'язочок запашного сіна. Все це кропили досхідною водою й, приказували молитву: „Милостивий Боже, і ти, Сонце праведне, з Святим Різдвом! Торік дали ви урожай, дали добро, багатство й здоров'я... Пошліть іще краще цього року!"

Потім брали Рай-Дідуха й сіно та несли до оселі, де господиня зустрічала їх з книшем та запаленою свічкою. Згодом усі разом встановлювали Дідуха на покуті, встеляли сіном стіл та долівку, і дітки ритуально каталися на підлозі, щоб не переводилася живність.

Згідно традиційного українського світогляду Рай-Дідух був умістилищем дідухів-пращурів, духу житла, добрих духів-Лада. Останні, вважалося, після жнив вселяються в сніп-Дідух і з ним переходять з ниви до клуні. А інші духи-Лада переходять з полів у ліси, гори та долини. Саме на Вілію духи разом із Дідухом, якого ще звуть „Раєм" (бо саме там перебувають душі), входять до оселі людей і для них господарі влаштовують Святу Вечерю. На цю Багату Кутю крім добрих духів приходять і бог урожаю та бог домашніх тварин.

До тих пір поки Рай-Дідух стоїть на покуті суворо заборонялося виконувати будь-яку роботу, окрім догляду худоби. В цю пору господині навіть виносили з оселі віника, щоб не підмітати в хаті. Святою називали не лише вечерю 6.01, але й наступні вечері аж до Щедрого Вечора 13.01. В цю пору годилося лише святкувати й не працювати.

Місце ж Дідуха в хаті звалося „Раєм", бо там, вважали, з цього часу перебуватимуть душі пращурів-покровителів роду і дому.

Поверх сіна на столі стелили першу скатерку для добрих душ та, розклавши по краях чар-зілля або часник, застеляли другу скатертину - для людей. Посеред столу господар ставив для духів книша, а господиня паляницю, в яку вставляли й свічку.

Кутю і вар урочисто переносили на покуть, попередньо зібравши з куті сухий верх для живності. Діти в цей час магічно квоктали і дзижчали, щоб кури й бджоли велися. Кутю накривали книшем, вар - паляницею й, попоравши худобу, всі чекали настання сутінок.

Готуючись до вечері, родина вбирала ошатний одяг й нетерпляче чекала першої зорі на нічному небі, бо зранку годилося постувати й нічого не їсти.

Вийшовши на подвір'я, діти стежили за небом і з появою зірки, заходили в хату й сповіщали довгождану звістку. З цього моменту можна було розпочинати Святу вечерю.

Першим за стіл сідав господар, а за ним по старшинству й інші. Всі поважно продмухували лавки, щоб не присісти на Духа, бо вважалося, що на багату кутю приходять духи предків. Під час святої вечері не годилося вставати із-за столу (це могла робити лише господиня, яка сідала перед столом), розмовляли поважно й не голосно.

У Вілію напередодні Святої вечері не годилося ходити в гості чи до іншої хати, а також нічого не позичали. Всі намагалися бути вдома разом і навіть подорожуючі воліли повернутись до цього дня додому.

Розпочинаючи Святу Вечерю, господар з молитвою набирав з горщика у нову макітру кутю, додавав тертого маку та медову ситу й ставив на стіл (де горіла запалена свічка, лежав книш та паляниця). Насамперед годували худобу й домашню живність. Потім найстарший господар брав ложкою кутю й промовляв молитву за покійних дідів і батьків, запрошуючи їх на вечерю. Для них та відсутніх членів родини на столі спеціально ставили дві тарілки й чарки (з них ніхто не їв і туди насипали куті). В деяких районах зберігся звичай підкидати ложку куті до стелі, приказуючи, щоб Бог послав багато приплоду в господарстві. Потім господар підносив чарку та виголошував молитву за сущих членів родини. За вечерю чарка чергою обходила всіх дорослих родичів, а страви споживали зі спільних мисок.

Вважалося доброю прикметою, коли на Святу Вечерю приходили одинокі, бідні, неприкаяні люди. Їх щедро приймали й догоджали.

За традицією на Святвечір, мало бути „багато" - 12 пісних страв: кутя, вар, горох, капусник, рибні страви, голубці, борщ, вареники, млинці, каша, пиріжки, гриби. Після вечері, яка тривала кілька (3-4) годин, кутю та деякі інші страви не прибирали зі столу, а залишали для духів, які будуть сідати за Святу вечерю вдруге. Для них також ставили склянку води та чистий рушник.

Після вечері люди починали співати колядки, які ще з дохристиянських часів присвячувалися створенню Світу, Богу-сонцю, урожайності і приплоду домашньої живності. Проводили ворожіння за бадилинками, які витягували з-під скатерки на столі. Потім батьки обдаровували дітей, гостей та один одного грішми й дарунками, що символізувало майбутній достаток й багатство.

Після Святої Вечері й частування не годилося спати, особливо господареві та господині, які прилягали відпочити одягнутими, щоб не заснути. Намагалися без потреби не виходити з хати чи з двору й нічого не позичати до світанку. Лише діти могли віднести обрядову їжу дідусям, бабусям чи хрещеним батькам, які мешкали поряд. Віконця осель всю ніч виблискували світлом, бо й свічки не гасили на Святий Вечір, вони самі мали догоріти повністю. Всі розмови велися спокійно, поважно й стосувалися вони предків роду та господарства. Не можна було злитися, сваритися, казати щось лихе, бо це могло збутися, оскільки в цю ніч злі духи, відьми й інші недобрі сили блукали попід вікнами, все чули.

Ранесенько до схід сонця починали ходити хлопчики-віншувальники (дівчаткам ходити з вітаннями не годилося) і „віншували":

Віншувальникам дуже раділи, бо господарі переживали, щоб першою не прийшла особа жіночої статі. Тому радо обдаровували хлопців грішми та гостинцями (цукерками, яблуками, горіхами, книшиком і т.п.)

7 січня святкували перший день Різдва Христового (годилося відзначати три дні 7 - 9.01). Зранку вся родина або кілька представників йшли до церкви на святкову молитву, яка присвячувалася спогадам про народження Ісуса Христа. Повертаючись із церкви люди радо віталися:

- Христос народився! - Славіте його!

або
- З Святим Різдвом будьте здорові!

Інколи, вранці господар знову ставив свічку, обкурював хату, кропив святою водою, господиня мила посуд і всі ще раз з молитвою сідали за пісний стіл. І лише по цьому ще раз милися миски, ложки й накривали скоромні страви, люди розговлялися, бо піст скінчився. До Різдва спеціально підгодовували й кололи кабанця, щоб приготувати ковбасу, кишку (кров'янку), холодець, сальтисон, печеню з гречаною кашею. Готували також одну молочну страву.

Після такого ситного обіду господар клав на порозі сокиру й домочадці, переступаючи через неї, виходили з хати. Господар йшов порати худобу, а літні люди й молодь йшли в село для спілкування. У перший день Різдва в гості майже не ходили. Лишень одружені діти (з невісткою чи зятем) мали відвідати по обіді своїх батьків, казали, що везуть „до діда вечерю".

Вже в підвечірок йшли перші дитячі ватаги колядників, кожен мав через плече торбинку, куди складали гостинці. Питали у господарів кому колядувати (найчастіше синові чи дочці), ставали перед „застільним вікном" і виспівували магічні вірші-молитви. Люди з вірою, надією та повагою ставились до таких щиросердних „вістунів добра та щастя".

Увечері до громадської коляди „людно" готувалися біля церкви чи школи парубоцькі громади. Обирали свого керівника - Березу (Брезая), латкового (збирає сало й ковбаси), хлібоношу, скарбника, звіздаря (носить зорю), дзвонарів, танцюристів, скрипалів. Колядувати годилося кілька ночей, допоки обійдуть кожну оселю в поселенні.

* * *

Схожі з українськими традиціями святкування Різдвяних свят мають і інші народи. Так, коли українці на Святвечір готують 12 страв, що символізують 12 апостолів Ісуса Христа, то чехи подають 12 сортів тістечок (на знак 12 місяців), а у Венесуелі діляться виноградом і з'їдають по 12 виноградинок, задумуючи на кожен місяць свої бажання. Українці під час Святої вечері діляться церковною просфорою, а поляки - оплатком.

На Різдво французи п'ють шампанське вино і їдять білу ковбасу, копченого індика та устриць. Угорці віддають перевагу рибному супові та печеному індикові, а під скатерки вони кладуть не сіно й часник, як українці, а ніж, оселку та гребінь. Поляки й чехи полюбляють подавати до святкового столу різноманітні рибні страви, особливо із коропа.

Ґрунтовно готуються до Різдва в Німеччині, де вже в період різдвяного посту плетуть ялинковий вінок і щотижня запалюють на ньому свічку. Перша з них згорає на чверть, а на четвертий тиждень спалюють усі свічки. На Святвечір вінок ставлять на стіл або вішають на стелю. 24.ХП німці ставлять ялинки в оселях і дарують дітям подарунки. Увечері всі збираються за святковою вечерею, до якої подають овочевий суп, картоплю під соусом, салат і печені яблука з горіхами. Другого дня (25.ХП), як і в Україні, німці провідують старших дідусів і бабусь. В цей день до святкового столу подають засмажену індичку (гуску), капусту та кнедлі під соусом. Як і українці, німці теж святкують 3 дні поспіль, тому 26.ХП вони просто відпочивають вдома.

Угорщина відома світові своїми пишними різдвяними благами для дітей. А італійці на площі св. Петра в Римі споруджують великий вертеп зі сценами Різдва Христового, хоча й не влаштовують у себе вдома святкової вечері.

Загалом же богослови називають Різдво центральною подією історії. Оскільки, Свята ніч має непересічне значення для сучасної цивілізації, бо й перебіг новітньої історії людства, і нинішнє літочислення сьогодні ведеться від Різдва Христового.

0

2

РІЗДВО ХРИСТОВЕ
У деяких регіонах України колядувати можна вже 6 січня, в інших місцевостях — 7 січня, на Різдво Христове. Колядувати можуть і діти, і парубки й дівчата, інколи навіть і
солідні господарі.
Яка ж історія цього свята? Цього дня сталася велика для всього християнського світу подія — народження Ісуса Христа у Вифлеємі (Ісус у перекладі з єврейської означає «спасіння»). Усі християни переконані, що Ісус Христос був посланий Богом на землю задля спокутування гріхів і спасіння людства. Старозавітні пророки провістили місце і час народження Спасителя світу — 5508 рік від створення світу. Отже, 7 січня — це день народження Сина Божого на землі. Від цього дня починається відлік часу.
Згідно з переказами Євангелія, мати Ісуса Христа Марія та її чоловік Йосип жили в Назареті, а до Вифлеєма прийшли, виконуючи наказ правителя Августа з'явитися всьому населенню на перепис. Оскільки на перепис населення Римської імперії зібралося дуже багато людей, Марія та Йосип не змогли знайти місця для ночівлі, а тому їм довелося шукати прихистку в невеликій печері, де за поганої погоди зазвичай ховалися чабани. Там Марія і народила Сина Божого. Тоді янгол спустився з неба й повідомив чабанам, які в цей момент не спали, що Бог народився. Чабани перші прийшли вклонитися немовляті. На небі засяяла Вифлеємська зірка, орієнтуючись на неї, до печери з Марією та Ісусом Христом прийшли язичницькі мудреці й принесли Богу подарунки: золото, ладан і смирно. Золото символізувало царську владу, ладан — Божу волю, смирно — долю пророка.
До речі, саме тих давніх часів сягає традиція виготовляти вифлеємську зірку та прикрашати нею новорічну ялинку.
Пославши свого Сина на землю, Бог-отець намагався показати людству важливість любові, добра, співчуття та взаєморозуміння між людьми. День народження Ісуса Христа — найбільш широко шанований день Зародження у світі. Люди різних соціальних верств, матеріального становища, переконань і поглядів не минають це свято своєю увагою.
Дуже давньою є українська традиція миритися в цей день, пробачати одне одному образи вільні й мимовільні, щоб на повну міру відчути радість життя.

Джерело

0

3

От і наступають свята. Чекати залишилося недовго. Скоро одне із найбільших свят християн - Різдво Христове. Католицьке Різдво вже відсвяткували, а от люди, які живуть за сучасним Григоріанським календарем святкують це свято 7 січня. Святкує Різдво Христове цього дня і Україна.

Але, сьогодні мова про інше. Торкнемося теми різдвяних традицій. Що ж не говоріть, а традиції - це все класно. Вони тягнуться ще від наших предків. То ж, які особливості святкування Різдва?

Як правило, до святвечірного столу в різних куточках України подають наступні страви.

Кутя – окраса столу. На Львівщині кутю готують густою, з пшениці, маку, родзинок, грецьких горіхів та засолоджують медом. Одного разу гостювала на Харківщині, там куштувала кутю з рису, решта інгредієнтів ті ж. На Закарпатті ще також готують рідку кутю: відвар з пшениці змішується з узваром, додається вода, в якій запарювався мак, мед, мелені горіхи та мелений мак.

Поряд з кутею на столі є плетенка – булка, сплетена косою, посипана маком. Їдять її по закінченню Різдвяних свят.

Запивають страви узваром – компотом із сушених фруктів.

Першою стравою на Львівщині є борщ з вушками, а на Вінниччині моя бабця готувала квасок – кисленький суп, коли готується змішуються грибовий відвар (самі гриби йдуть до вушок), відвар з кислої капусти та овочевий відвар, загущується суп пшоном, зажарюється морквою та цибулькою на олії. На Закарпатті першою стравою часто є грибова юшка з фасолькою.

Потім господиня подає голубці з начинкою з тертої картоплі, политі грибовою підливкою. У Хусті голубці я смакувала наповнені кукурудзяною кашею з грибами, политі олією з часником.

Наступною стравою є вареники: з квашеною капустою, з картоплею + гриби, з маком (Вінничина) чи вишнями (на Харківщині). Коли я була дитиною, бабця, а потім і мама у декілька вареників заліплювали копійку, у інші сіль. Хто знайде копійку – буде у наступному році багатим, кому дістанеться сіль – не дуже добрий рік буде.

Опісля всі смакують тушеною квашеною капустою, на Закарпатті її готують, перемішуючи з товченим горохом.

Також обов’язково на столі є риба – або смажена у клярі, або запечена з овочами.

Далі вже йдуть закуски. Перша - мариновані грибочки, наступна – маринований оселедець.

Салат всюди я зустрічала подібний: на Львівщині та на Вінниччині - з великою білої фасолі, засмажений цибулькою та морквою, з товченим часником, а на Закарпатті фасолю поливають засмажкою з цибулі.

І наостанок, хто ще може їсти - смакує пампушки. Їх часто начиняють варенням з рожі, можуть також бути з вишнями чи з маком.

По кутках столу в багатьох українських сім’ях ставлять часник, посередині - обкладений сіном глиняний глечик з кутею, дідух, свячену сіль та свічку.

Вечеряти родина сідає, коли на небі сходить перша зірка. Вечеря починається з молитви, а першу ложку куті смакує господар дому.

Страви символізують 12 апостолів. В Україні є така традиція, що перед Святою вечерею всі родичі збираються разом. Бажано не запізнюватися. Потім всі моляться і просять у Бога ласки і добра.

Перед тим як накрити на стіл під скатертину кладуть сіно, що символізує народження Ісуса. По краях стола головки часнику. Це символ захисту від нечистої сили. Посередині ставлять свічку як символ пам'яті і миру.

Першу страву, яку вживають люди за Святою вечерею є кутя. Потім вже їдять інші.

Скільки себе знаю, то неодмінно на вечері була така страва як капуста. Предки завжди казали, що її з'їсти потрібно обов'язково. Потім пусту миску вивертають, підносять догори і промовляють, щоб такі головки капусти росли наступного року.
Треба пам'ятати, що на Святій Вечері треба їсти ложками, бо у домі має бути мир і злагода і не має бути ніяких загострень стосунків. Що символізує виделка.

Поївши, зі столу страви не забирають. Існує думка, що після вечері, коли всі заснуть, приходять мертві душі. Вони також хочуть повечеряти.

Знаю у селах молодь виходить на вулицю і слухає де пес загавкає. Звідки гавкати буде - звідти і буде твій суджений (суджена). У Львові також можна таке спробувати, може щось і з того вийде. Smile

Після вечері традиційно ходять колядники. Вони співають, що син Божий народився. Ще з давніх-давен люди дарували колядникам ласощі. Щось типу пампухів, горішків, могли налити сто грам. Smile

Зараз все по-іншому. Треба давати гроші. Ну що зробиш - таке життя.

Якщо Ви святкуєте Різдво у селі, то там неодмінно Ви побачите Вертеп. Це щось типу акторів перевдягнених у персонажів. Тут можна побачити: Ірода, Пастухів, Царів, Ангелів, Смерть навіть, Жидів тощо.

Смерть - це взагалі бомбовий персонаж. Вночі як побачиш, то можна перестрах дістати. Smile

Всі мають маски. Навіть не знаєш чи це твій знайомий чи ні. А от із жидами акуратно, а то виманять у Вас всі гроші. Smile

Зранку всі люди ідуть до церкви на Святкову Службу Божу. Протягом свят люди вітаються один до одного: "Христос народився - Славімо його".

ВЕСЕЛИХ СВЯТ!!!

P.s. Ще забув сказати, що вечеряти потрібно, коли зійде перша зірка на небі.
Джерело

0

4

Різдво у Рівному

В Україні є дуже гарне та мальовниче місто - Рівне. Так само як і у всіх містах у нього є особливі традиції святкування Різдва.
Цього року, наприклад у вечір Різдва у самому центрі міста були різні конкурси на цю тематику. Пізніше як молоді дівчата, так і бабусі одягнуті у народний одяг разом співали колядок і хочу примітити, що зовсім безкоштовно. Якщо навіть хтось і хотів їм кинути декілька гривень, вони відмовлялись. На другий день Різдва вулицями міста також ходили молоді дівчата співаючи різних колядок даруючи всім посмішку, та святковий настрій.
А ще було дещо дуже цікаве. Такого місто ще не бачило. Вперше у Рівному більше як 3-метрового дідуха винесли на майдан Незалежності. Як і годиться, солом’яний оберіг Рівного виніс господар міста – Володимир Хомко.
За традиціями, дідух має простояти на майдані всі Різдвяні святи аж до Водохреща.
  Висота дідуха становить 3 метри 13 сантиметрів. Складається він з 7-ми ярусів і стоїть на 3-х “ногах”. На виготовлення пішло 60 жмень колосків та 3 тисячі стебел на обкладання. Для зовнішнього оздоблення дідуха використали 150 метрів солом’яної стрічки. Важить дідух близько 50 кілограмів
Виготовив величезну різдвяну прикрасу майстер народної творчості, майстер соломкоплетіння, господар “ремісничого хутора “Плугаки” Микола Огородник із села Дермань Здолбунівського району. Виготовляли дідуха всією родиною у складі п`яти чоловік. Через терміновість замовлення працювали 5 діб без перерви, хоча на роботу подібної величини потрібно 3 місяці.
Ось так у цьому чудовому місці святкують Різдво. Це дуже весело та захоплююче.

http://s49.radikal.ru/i124/1101/a9/c1530c9f4e01.jpg

Авторський матеріал взято з сайту CoolGirls
http://s016.radikal.ru/i336/1011/61/827ceb1ec6b7.gif

0

5

Традиція Різдвяних свят на Буковині

Із приходом пори Різдвяних свят ми поринаємо на три тижні у чарівний світ, створений уявою й фантазіями багатьох поколінь наших предків. Це світ, наповнений народними повір’ями, билицями та легендами про неймовірні чудеса та надприродних істот.

Буцімто, тоді розкриваються небеса, вода перемінюється у вино, а в домашніх тварин прокидається дар розмовляти людською мовою.

Водночас протягом цієї перехідної пори року до осель наверталися душі померлих й активізовувалася всіляка "нечиста" сила, а також пов'язані з нею чаклуни та відьми.

Святий вечір

Головним ритуалом Різдвяних свят в українців вважалася колективна родинна вечеря на різдвяний Святвечір. Вона присвячувалася душам померлих родичів і предків, що, за народними віруваннями, приходили на цю "тайну вечеру". Прихід цих особливих адресатів пожертви досягався через їхнє закликання на трапезу. В гуцулів перед початком трапези на Святий вечір глава родини, ґазда, брав зі столу миску з усіма святвечірніми стравами й, передаючи її кому-небудь із домашніх, тут же, за столом, запрошував на вечерю "божих і грішних душ", з тим щоби "вони на тім світі так вечерили, йик ми тут".

Різдвяне меню на Буковині та в східних районах області зазвичай складалося з 12 страв. Обов'язково варили кутю, яку тут називали пшеничкою; її підсолоджували медом і додавали горіхи та перетертий мак. У наддністрянських селах Сокирянщини до різдвяного столу також подавали голубці з кукурудзяними крупами та вареники з різноманітною начинкою: чи з вишнями, чи з черешнями, чи зі сливками, чи з картоплею, чи з капустою. На сусідній Кельменеччині меню було розмаїтішим: пиріжки з картоплею, знову ж вареники з капустою або картоплею, пампушки, з часником, гриби, риба, рибна юшка, бурячок, бобові (боби, горох або квасоля), узвар тощо. У народному календарі Буковини, складеному і виданому ще у ХІХ ст. етнографом Григорієм Купчанком, перераховано страви, які готували до святкової вечері місцеві господині: пшеница, тобто кутя, галушки, боби, пироги, квасоля, печериці, сливи (чорнослив), риба, сушені овочі. Також буковинки пекли пироги, книші з маком, із капустом, із горохом та ін. Страви накладали на застелений скатертиною стіл, під яку попередньо вистеляли сіно.

Це символічне жертвоприношення закріпилося в різдвяній обрядовості у вигляді ряду характерних звичаїв, як-от: тримати порожнім одне місце за святковим столом, накривати на стіл на одну особу більше, ніж є присутніх тощо. Поширеним є звичай зоставляти після різдвяної вечері весь посуд із залишками страв на столі на всю ніч - із вірою, що вночі прийдуть на трапезу душі померлих предків.

Примітно, що старожитньої традиції намагаються дотримуватися і в приміських селах під Чернівцями, жителі яких значною мірою перейняли урбанізований спосіб життя. Під скатертину, скраю столу, кладеться жмут сіна. Основною стравою, як і скрізь, є варена пшениця, приправлена цукром або медом, а також меленим горіхом і маком. Обов'язковими є гриби та узвар із сухофруктів. До традиційних страв також належать колочена фасоля, варений біб, вареники з капустою та з картоплею, смажена риба, оселедець. Не обходиться різдвяна вечеря, як і жодне народне свято, без голубців (або, як тут кажуть, голобців) - звісно, пісних. Ще на стіл накладають салат із бурячка з грибами, а хороші господині можуть почастувати свою родину пампушками з вишневою начинкою.

Окрім дорослих, до різдвяної магії трішки долучалися і дітлахи. Велике задоволення як найстаршому поколінню, так і наймолодшому приносила обрядова гра з імітуванням квочки, що подекуди у наших селах збереглася до сьогодні. Діти залазили під стіл, де вже було настелено сіно, і "квокали": "Квок, квок, сорок дев'ять курок, п'ятдесятий кугут". Казали, що як так робити, то будуть ранні курчата. За це їм давали горіхи, цукорки, печиво. А ще дітлахи залазили під стіл і запитували звідти: "А що хочете?" А дорослі відповідали приказкою про сорок курок і кугута й кидали винагороду - горіхи та солодощі. На Кельменеччині діти "квокали" під столом, щоби у новому році в господарстві були квочки. А після завершення трапези у буковинців і зараз, як і сто літ тому, прийнято ходити з вечерею до родичів і сусідів. І поки житиме ця гарна традиція в нашім народі, доти і стоятиме наш буковинська земля.

На Різдво прийнято було колядувати – обходити оселі, виконуючи величально-вітальні пісні (колядки) і речитативні формули (віншівки). Група чоловіків, неодруженої молоді, дітей заходила на подвір'я кожної хати, славила господарів, бажала їм здоров'я, щастя, щедрого врожаю, достатку, за що отримувала певну винагороду. В основі цих обходів - магічна ідея «першого дня», згідно з якою побажання, висловлені на новорічні святки, мали здійснитися.

Колядування

Колядування звичай, що дійшов до нас ще з язичницьких часів, однак з часом він частково християнізувався. Тому колядки мають не лише релігійні, а й світські мотиви – мирної хліборобської праці, громадського і сімейного побуту та ін.

У різних місцевостях України обряд колядування мав свої відмінності. На східній Україні переважали обходи з різдвяною зіркою, на західній – з ляльковим або живим вертепом. Крім релігійної народної драми, розігрували театралізовані сценки з масками. Одна з таких сценок називається «Коза» – театралізований обряд-гра з масками, що мав свій усталений сценарій, пісенний і музичний репертуар. Парубок перевдягався в козу (вивернутий кожух і дерев'яний макет голови тварини). Центральним моментом ритуального дійства був танець Кози, її «вмирання» і «воскресіння», що символізували циклічний колообіг часу, прихід нового року.

Колядки виконували колективи (співочі ватаги, гурти) різного складу: парубочі, дівочі, дитячі, старечі. Дитячі колядки були дещо спрощеними – в основному це прохання винагороди.

Гуртувалися колядники за територіальним принципом – по окремих вулицях або кутках. Обов'язково обирали серед себе старшого (отамана, березу) та міхоношу, який носив зібрані продукти та подарунки. До складу ватаги незрідка входили музики й танцюристи.

Ось одна з Буковинських колядок;

Гой, Цильчику-Васильчику,
Посієм тебе в городчіку, - 2 р.
Та й будем тя (тебе) шанувати,
Сім раз на день поливати, - 2 р.
В недільку рано вершки рвати,
Нашу й Маланку й обтикати. - 2 р.
Наша й Маланка незродна й була,
Йшла дорогою та й повернула. - 2 р.
Наша Маланка на штири дошки -
Пустіть Маланку до хати трошки. - 2 р.
Маланочка й Петрівочка
Не виспалася, бо й Маланочка. - 2 р.
Шовки й пряла, кідрі ткала,
Та й до мамочки висилала. - 2 р.
Ой мамочко-голубочко,
Прийми шовки, прийми кідрі, - 2 р.
Прийми дочку - Маланочку.
Не мої шовки, не мої кідрі,
Не моя дочка-Маланочка. - 2 р.
Вертеп

Перша згадка про вертеп в Україні датується 1533 роком, коли він став одним із засобів внутріцерковної боротьби. Його розповсюджували в Україні викладачі братських православних шкіл, семінаристи, бурсаки.

Спершу популяризація вертепу підтримувалась, але з посиленням антидержавних, антиклерикальних настроїв, вертепне мистецтво почали забороняти. Вертеп зазнав гоніння, із пласта офіційної культури він повільно перейшов в пласт культури неофіційної, народної, пройшовши стадію професійної літературної обробки.

Поряд здавна існував вертеп не просто як веселе видовище або ілюстрація до біблійного сюжету, але як енциклопедія народного життя. Мабуть, в цьому загадка його буття.

В ХІХ ст. на зміну лялькарям-семінаристам і бурсакам прийшли селяни, міщани, солдати, торговий люд. Вертепні спектаклі показували не стільки в садибах, заможних селянських хатах, скільки в балаганах, на торгових площах.

А на початку ХХ ст. різноманітних вертепних хатинок в Україні було багато. Вони кочували в межах повітів або ж губерній. Таким чином вертеп можна назвати прообразом театрів ляльок.

Вода як магічний засіб слугувала основним дублером вогню і в обрядах символічного знешкодження відьом та інших персонажів демонології. Це відбувалося через потоплення у водоймі (здебільшого протічній) ритуальних об'єктів або звичайних ужиткових предметів, які символізували чи асоціювалися з чаклунством та нечистою силою. Паралельне використання або і взаємозаміна води та вогню у захисній календарній магії безпосередньо перегукується з історичною практикою проведення громадою самочинних дізнань стосовно осіб, запідозрених у відьомстві та чаклунстві, яких випробовували як вогнем і димом, так і водою.

Водохреща - Маланка

Третім великим празником різдвяного циклу, чи Коляд, є Водохреща, чи Йордана (Богоявлення. Хрещення Ісуса Христа). Одним із найголовніших засобів народної магії, що готувалися на це свято, була йорданська помічна вода.

Приготування води з магічними властивостями приурочувалося і до деяких попередніх свят осінньо-зимового періоду, як-от Введення, Андрія тощо. Чільне місце у приготуванні такої води посідало її освячення. Передусім потрібно відзначити побутування у магічній практиці українців Карпат і Прикарпаття архаїчного способу освячення води - за допомогою вогню, через відгашування. Завдяки етнографам кінця ХІХ - початку ХХ ст. маємо унікальний опис такого дійства у виконанні особи, яка регулярно практикувала заняття магією - знахаря-баїльника: тричі набрана вода з примовлянням згашувалася через полум'я у підкладену миску. Після цього над водою виголошувалися молитви та баїли, тобто примовляння.

Таку спрямованість мав ряд календарних звичаїв, які полягали у вкиненні у воду, затопленні ритуального об'єкта, який символізував чи асоціювався з відьмами та іншою нечистою силою. Яскравим зразком такого дійства є звичай купання-потоплення перебраних - учасників переберії після завершення ритуального обходу, що є обрядовою паралеллю згадуваного звичаю спалення масок. У містечку Вашківцях, на Буковинському Підгір'ї, такий обряд-ритуал традиційно проходить щороку на Василя, під вечір, і є своєрідною кульмінацією дводенного свята. Купіль перебраних відбувається у потічку, що зветься Глибічок, у Долішньому куті. Місцеві жителі вірять, що завдяки цьому ритуалу учасники переберії - "діди", "баби", інші маски й серед них обов'язково Маланка - очищаються від усілякої нечистої сили, яка могла до них випадково пристати під час нічних обходів оселями. Перебрані на чолі з Маланкою заходять на середину плеса, де, власне, й відбувається основне дійство: вони обливають одне одного водою, тягнуть у воду тих, хто ще вагається, і бризкають на глядачів, які численним натовпом збираються на березі.

Наша Маланка у Дністрі була,
У Дністрі була, дністровую воду пила,
На камені ноги мила,
Білий фартух замочила...

Джерело

0

6

Колись, ще до християнства, в Україні, у день зимового сонцестояння люди знали, що це є переломний період у природі. В цей час йде гостра боротьба добра і зла, постають поруч кінець і початок, бо 25 грудня день найкоротший, а ніч - найдовша. Давня людина вважала, що за народними легендами в цю ніч відкривається світ (світ богів - небесний, світ людини - земний, світ підземних багатств та померлих предків - підземний). 25 грудня сонце вмирало, але потім знову народжувалося.

Всеслов'янська богиня неба Коляда (коло-сонце) народжується, живе і вмирає щодоби і щороку. За річний цикл сонце проходить той же шлях, що й природа, і людина. Тоді людина вірила, що своїми магічними діями, обрядовими піснями, закличками вона може допомогти природі, Сонцю в боротьбі з темними силами. І Коляда - це перше свято на честь Сонця в річному циклі, нею починаються зимові хліборобські святки. Різдво святкується на 15-й день після найдовшої ночі.

У різдвяних звичаях раніше і сьогодні бачимо ряд дохристиянських елементів, які мали своє призначення в тому, що закликали добрий урожай у наступному році, багатство і добробут господарям, щастя і здоров'я всім членам родини. Про все це співається в колядках. Колядки - це архітвори українського народу, і самобутність їх у тому, що в них гармонійно поєднується давнє і нове, загальнолюдське і національне, релігійне і світське. Інакше кажучи, колядка - це величальна пісня на честь Коляди, тобто Небесної матері новонародженого Сонця, матері Світла. Коляда славить початок нового річного кола обертання Землі навколо Сонця. Коляда-батько - уособлення Сонячного Хліборобського Духа. Недарма сніп пшениці ("дідух") із застромленою ложкою за перевеслом вноситься в оселю тільки господарем перед вечерею, ставиться на почесному місці - на покутті, під образами. Покуття - найпочесніше місце в хаті і завжди знаходиться у тому кутку, що до сходу сонця. Господар за традицією бажає всій родині радісних свят, здоров'я, щастя. "Дідух" з прадавніх часів уособлював дух предків, які приходять на Різдво у гості. А ще "дідух" - це священний культ хліба, возвеличення працьовитих господарів. До святвечірніх символів належать кутя, сіно, зубчики часнику, свічки, солома, горіхи, ласощі для дітей. Відродити у дітей пошанування до членів родини, які збираються за одним столом і ділять святкові страви навіть з тими, хто знаходиться далеко від отчого порога, і з тими, хто не дочекався спільної вечері, дуже важливо сьогодні.

Є ще інше, церковне, тлумачення відзначення Різдвяних свят. Різдвяні свята - це сполука трьох свят.

Перший день - це свято Різдва Христового, тобто народження Святого дитяти - Ісуса, який прийшов, щоб відкупити рід людський через непослух наших прародичів. Різдво Христове - це найважливіша подія в історії людського роду, бо вона започаткувала християнську добу і стала висхідною точкою, від якої означуємо події світу. Від Різдва взяли свій початок і основу Богоявлення, Великдень, Вознесіння та ін.

Другого дня святкуємо Собор Пресвятої Богородиці. В службі цього дня церква звертає увагу на найближчих осіб Ісуса - Пречисту Діву Марію та cв. Йосипа. В цей день свята родина втекла до Єгипту, щоб врятувати від смерті Ісуса.

Третього дня - свято Первомученика Степана, який загинув за віру в Христа: це тлумачення виникло із прийняттям християнства.

КОЛЯДА. Колядувати ходять діти, дорослі парубки та дівчата, люди старшого віку. Колядувати починають не в усіх місцевостях України одночасно: на Покутті діти ідуть колядувати вже на Святий вечір; на Слобожанщині (колишній Гетьманщині) та на Гуцульщині - у перший день Різдва Христового, після того, як у церкві скінчиться богослужіння; на Західному Поділлі йдуть колядувати на другий день свят уранці. Колядують діти, дорослі парубки та дівчата, а на Галичині інколи колядують і ґазди, але по всій Україні першими йдуть колядувати діти.

На Великій Україні діти носять вечерю до своїх близьких родичів: онуки - до баби й діда, племінники - до тітки і дядька, хрещеники - до хрещених батьків.

ВЕРТЕП. У день Різдва Христового грамотні міщани, дяки, школярі та церковні співаки збирались і носили по хатах відомий театр під назвою вертеп.

Походження вертепу можна віднести до часів гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, до 1600 -1620 років, коли цей гетьман відновив Київську братську школу і Академію.

Польсько-український етнограф Еразм Ізопольський стверджує, що вертеп в Україні виник і найбільше поширився в 1591-1639 роках. Отже, маємо підстави вважати, що вже в XVII ст. виставляли на Різдво вертепну драму - це був загальновідомий і по всій Україні поширений звичай. Але якщо про вертеп взагалі ми маємо згадки в нашій літературі з XVII ст., то тексти вертепної драми дійшли до нас тільки з другої половини XVIII ст. Причина цього криється, мабуть, в "усній традиції" вертепної драми. Текст вертепу напевно знали всі бурсаки, дяки та співаки в тодішній Україні, а тому записувати та ще й зберігати текст вертепу не було потреби. Етнограф Микола Маркевич докладно описав вертеп другої половини XIX ст. "Наш вертеп є похідний будиночок з двома поверхами. Зроблений він з тоненьких дощок і картону. Верхній поверх має балюстраду, за балюстрадою відбувається містерія: це - Віфлеєм. На нижньому поверсі трон царя Ірода; долівку обклеєно хутром для того, щоб не видно було щілин, якими рухаються ляльки. Кожну ляльку прикріплено до дроту; під долівкою є кінець цього дроту: за цей кінець, придержуючи ляльку, вертепник вводить її в двері і водить у напрямку, який для неї необхідний. Розмова від імені ляльок відбувається поміж дячками, співаками і бурсаками то пискливим голосом, то басом - відповідно до потреби. Вся друга частина вистави відбувається на нижньому поверсі".

Що ж до тексту вертепної драми, то це - цікаве поєднання книжних елементів з елементами народними. Вертепна драма складається з двох частин: різдвяної драми і механічно приєднаної до неї сатирично-побутової інтермедії. Перша частина вертепу, що зветься "святою", - більш-менш стійка, а друга, народна, змінюється в залежності від місцевих умов, історичного періоду та здібностей самого вертепника.

Обидві частини - "свята" і народна - різняться між собою ще й мовою. Перша частина написана старою "книжною" мовою з великою кількістю церковнослов'янізмів, а друга - створена народом і мало чим різниться від сучасної української мови.

З давніх-давен на Різдво збирається вся родина, а якщо прийдуть гості, навіть несподівані, їх обов'язково запросять до столу, бо вони, за повір'ям, принесуть на весь рік радість.

Традиційно готували гуску або індичку, а ще свинячу голову з хроном. Запечені ковбаски з м'ясом, гречкою, лівером, від яких теж слинки текли. Адже саме перед Різдвом заколювали кабанця. На Різдво обов'язково була й щедра кутя. Ласували й медовими шуликами з маком.

ГОЛОДНА КУТЯ. 18 січня православні християни відзначають переддень останнього різдвяного свята Хрещення Господня - Водохресний Святвечір. Цього дня треба дотримувати суворого посту - не дозволяється їсти м’ясо, молочні продукти, яйця і навіть рибу.

День Хрещення по-іншому називається Богоявленням, оскільки, за Євангелієм, в момент хрещення Ісуса Христа у водах Йордана Бог явив себе в трьох своїх іпостасях - Отця, Сина і Святого Духу. У Святвечір, як і на саме свято, здійснюється чин Великого освячення води. За урочистістю обряду це одне з найкрасивіших свят. Освячення води проходить не тільки в храмах, але й на річках і озерах. Водохресна вода вважається великою святинею: нею окроплюють храми, ікони, житла. Вважається, що водохресна вода зміцнює людину фізично і прояснює духовно.

У Водохресний святвечір постять до першої зірки, як і в Різдвяний Святвечір, проте подальша трапеза повинна бути набагато скромнішою. Не випадково її називають «голодною кутею». Крім того, до трапези необхідно було провести генеральне прибирання і повимітати бруд навіть з найдальших кутків.

БОГОЯВЛЕННЯ ГОСПОДНЄ. ВОДОХРЕЩЕ. Одне з двунадесяти неперехідних свят православної церкви. Свято Хрещення Господнього (Богоявлення, Водохреща) встановлено в пам’ять хрещення Ісуса Христа Іоанном Хрестителем в річці Йордан, під час якого, згідно з Євангелієм, на Ісуса зійшов святий Дух у вигляді голуба (звідси назва Богоявлення). Раніше Богоявленням вважалася інша подія - пришестя Христа, яке сьогодні відзначають як Різдво Христове.

Головна подія Хрещення - Водосвячення, для чого в одному з водоймищ на відвіку встановленому місці роблять ополонку - Йордань. Участь в урочистому хресному ході, молебень, отримання святої води - цілий цей день сповнений для християнина особливого значення. Після молебню на річці в ній купаються роздягнені, щоб вилікуватися від хвороб і очиститися від гріхів. Якщо хтось хрещений цього дня - бути йому найщасливішою людиною. Такими ж вдалими цього дня вважаються заручини.

З Хрещення до Масляної - весільні тижні. На Хрещення - остання ніч святочних ворожінь. Іноді дівчата виходили за ворота ворожити на першого зустрічного: зустрінеться старий - не на добре, а зустрінеться молодий хлопець - цього року вийдеш заміж. Іноді перехожого питали, як його на ім’я, щоб дізнатися ім’я майбутнього нареченого.

Кожен господар чи інший член родини в давнину ніс йорданську воду в дім і завжди перед їжею вся сім’я пила її. Предки вбачали у святі Водохреща єднання душі людської з душею природи. Саме в цю пору зима віддає всі свої сили на боротьбу з наближенням літа: починаються люті морози, страшні для садів і озимини, зростають простудні хвороби і падіння худоби. Ось чому напередодні Водохреща колись на всіх вікнах і дверях випалювали вогнем або малювали крейдою хрести, щоб нечисті духи не мали доступу до обійстя; у деяких місцевостях носили при цьому два пироги як жертвоприношення. Вода, набрана в посудину на Водохрещу, наділялася особливими лікувальними властивостями. Дівчата, умиваючись водою з джерела над сухарем із пшеничного борошна потім висушували їх, товкли й давали до страви хлопцям - щоб одружилися з ними. Ця ж вода використовувалася і в разі хвороби тварин.

Джерело

0

7

Дві тисячі років тому перед новонародженою Дитиною з німим здивуванням схилилися юна Марія, сивоволосий Йосип і бідні пастухи. Вони побачили в Ньому світло Любові, схованої раніш від людей. Світло Любові опромінив початок нової ери.

Свято Різдва - найкрасивіше зимове свято. Православною Церквою воно відзначається 7 січня за новим стилем. Це свято приходить до людей морозної ночі в годину опівнічної храмової служби в сяйві свічок, у світлі зірок і гучному співі хору. Звуки дитячих голосів, що славословлять Бога, як ангельський глас, наповнюють торжеством Всесвіт. Небо і земля славлять Різдво Христове. На землі, хоча б ненадовго, запановує мир, а серця сповнюються доброю волею.

Символом вічного світу, щастя і радості, що прийшли разом із Христом, є вічнозелена прикрашена ялинка. Верх її увінчаний прекрасною зіркою - у пам'ять про Віфлеємську зірку, що вказала волхвам шлях до Христа. Гілки прикрашені різнобарвними кулями, золотою мішурою, фігурками співаючих ангелів, пастухів з маленькими баранчиками, розсічені свічами та ліхтариками, начебто нагадуючи про вогні багаття й ліхтарів, що світили для Віфлеємських пастирів у святу ніч. І через дві тисячі років різдвяні вогні світять майже в кожнім будинку.

Серед зелених голок тихо передзвонюються, закликаючи свято, срібні дзвіночки, що подібні до тих, які палестинські пастухи стад надягали своїм вівцям. Щоб помножити радість свята, близькі люди кладуть під ялинку подарунки один одному, а для дітей вішають на гілки всілякі солодощі.

У старовину на Русі до Різдва підлогу в сільських хатах покривали свіжим сіном, а стіл - соломою, на яку потім стелили скатертину і ставили частування. Усе це нагадувало, що Спаситель народився не в царських чертогах, а в овечому хліву, і був покладений у ясла на солому.

Починаючи з вечора, усюди ходили христослави з "віфлеємською зіркою". На палці закріплювалася велика зірка з золоченого паперу, прикрашалася ліхтариком, паперовими гірляндами, іноді іконою Різдва, Спасителя чи Божої Матері, потім з цією зіркою співаючі різдвяні гімни обходили навколишні будинки. Такі відвідування називалися колядками, найчастіше для цього збиралися дітлахи, але нерідко брала участь і молодь.

Древнім різдвяним звичаєм було і ходіння з вертепом. По-слов'янськи вертеп представляв із себе невеликий короб, що зображує печеру, де, за переказом, народився Христос. Цей короб був мініатюрним ляльковим театром, у якому народні умільці грали цілі вистави на тему Різдва. У XIX столітті в багатьох міських будинках увійшло в моду робити для дітей маленький домашній вертеп. Його ставили під ялинку. Ляльок мистецьки виготовляли з паперу, вати, воску, наряджали в парчеві і шовкові каптани. Тут були і східні волхви, і ангели, що славословлять, але центром композиції неминуче були Марія з Йосипом, які схилилися над яслами з Божественною Дитиною. У західних і південних областях України і Росії такий вертеп нерідко встановлювали в церкві. Останнім часом традиція спорудження вертепу під ялинкою стала відроджуватися, ляльки для нього можна придбати навіть у магазині.

Колядувати ходили і ряженні - вони в ролях розігрували різдвяне оповідання, а крім того, інші християнські сюжети, що користуються незмінним успіхом у народі.

Переходячи від хати до хати зі звісткою віфлеємських пастирів, люди прославляли пришестя у світ Спасителя, який показав єдиний шлях до справжнього щастя - через любов до своїх ближніх, отверз двері милосердя і співчуття. І свято Різдва відзначається християнами насамперед справами добродійності.

У цей день щедро роздавали милостиню. У кожнім будинку христославів чекали частування чи гроші. Не прийняти христославів вважалося великим гріхом. Люди заможні вважали своїм обов'язком надіслати милостиню жебракам, хворим, удовам і сиротам. Не забували навіть про тварин, адже, відповідно до переказу, у холодну ніч віл і осел зігрівали Богонемовля своїм подихом. У селах для птахів, що страждають від голоду і холоду, виставляли житній сніп. Для дітей улаштовувалися і зараз улаштовуються різдвяні ялинки, вистави, свята з роздачею подарунків.

З Різдва до Водохреща продовжувалися веселі зимові святки - святі дні. Вони наповнялися всілякими розвагами. У містах улаштовувалися бали і маскаради, відвідувалися театри. Кульмінацією святок була зустріч Нового року (1 січня за ст. стилем, 14 січня - за новим).

До різдвяних морозів робили забій домашньої худоби, птаха. На святковий стіл подавали холодець, копчене сало, баранячий бік з кашею, домашню ковбасу, печену гуску з яблуками, качку з капустою, а вершиною усього було молочне порося. У кожнім будинку пекли пироги і дрібну випічку - колядки - спеціально для того, щоб роздавати тим, хто колядує.

Різдвяний і новорічний стіл зараз прийнято прикрашати свічами в гарних свічниках. При зустрічі Нового року електричне світло за п'ять хвилин до дванадцяти гаситься, і найбільш урочисті хвилини проходять при свічах. Для прикраси столу використовують також новорічні букети з гірками ялини і сосни в поєднанні з ялинковими прикрасами, великими яскравими скляними кулями. Красивий вигляд мають голі гілки дерев, якщо їх попередньо потримати в міцному насиченому розчині повареної солі. Застиглі кристали солі на них нагадують іній. "Пухнатий" іній можна одержати і якщо змазати гілки клеєм і посипати дрібними кульками пінопласту. Можна прикрасити також фужери і келихи для коктейлів. Для цього їхні краї потрібно акуратно опустити спочатку у воду, а потім у цукровий пісок.

Веселих вам Свят!

Джерело

0

8

Різдво — велике християнське свято Народження Ісуса Христа, незвичайної події, що від неї весь християнський світ веде тепер своє літочислення.
Святкування Різдва в Україні

Другий день Різдва називався колись Пологом Богородиці, у лемків Вимітним днем, бо того дня ходили по хатах чоловіки (мабуть, парубки) і замітали за тамтешню дівчину, за що діставали від господарів «почесне».

З початком Різдва вже можна було вживати не пісну їжу. Власне до цього свята в кожному господарстві кололи свиней, щоб наготувати різноманітних м´ясних страв. За правило приходити один до одного в гості, щоправда, до обіду намагалися не відвідувати сусідів, особливо це стосувалося жіночої статі. Якщо жінка чи дівчина першою заходила в хату, то неодмінно «приносила лихо», а тому, запримітивши «небажаних гостей», примикали двері; коли ж оселю до обіду відвідував хлопець або чоловік, то його намагалися почастувати.

Колядники із «звіздою». Відтак по полудню старші люди збиралися в гурти, а молодь починала колядувати (в деяких регіонах колядники водили свої ватаги навіть напередодні — пізнього свят-вечора). На Поділлі робили це лише другого дня свят.

Різдвяні колядницькі ватаги споряджали переважно парубки. Вони заздалегідь вибирали ватага, себто керівника, «міхоношу», «козу», «пастуха з пугою» тощо. «Козу» зодягали у вивернутий вовною назовні кожух, прилаштовували солом´яні роги, хвіст і дзвіночок на шию; в інших регіонах були свої відмінності, зокрема ватага супроводжували «циган», «лікар», «єврей», «смерть з косою» тощо. Проте обов´язковим атрибутом мала бути рухома зірка, яку постійно носив ватаг («Береза»).

Заходячи на подвір´я, колядники просили дозволу, і коли господар зголошувався, починали виставу із віншувальних пісень-колядок та жартівливих сценок. У поетичних текстах оспівувались господар, господиня та їхні діти, зичили їм щастя і здоров´я, а в господарстві, щоб були статки і щедрий приплід. Натомість, якщо в родині були діти, котрі довго не розмовляли, то таким давали напитися води з ритуального дзвіночка. Це начебто мало допомогти «оживити дзвінкий голос». Жінки ж, аби в них росли великі коноплі, ненароком обливали «міхоношу» водою. Якщо в оселі була дівчина, то вона обдаровувала кожного колядника яблуками та горіхами.
Свят Вечір

(багата кутя, вілія, коляда)

Ми, українці, святкуємо його 6 січня напередодні Різдва. А за старим стилем вечір 24 грудня напередодні Різдва. З ним було пов´язано багато звичаїв і обрядів.

Цілий день напередодні Різдва українці готували вечерю і нічого не їли до вечора, поки не з´являлася перша зоря на небі (бо саме в цей час народився Ісус Христос). Підготовка до святкової вечері носила урочистий характер і розгорталася як справжній ритуал. За уявленнями, всі предмети, які мали відношення до обрядового столу, набували чудодійної сили.

На покуті під образами розстеляли чисте сіно, на яке ставили горщики з кутею та узваром. Подекуди їх покривали обрядовим хлібом — книшем. При цьому господиня наслідувала квоктання курей — це мало забезпечити їх високу несучість наступного року. Якщо в господарстві були бджоли, то господар, одягнувши шапку й рукавиці, ніс кутю, імітуючи їхнє гудіння.

Широко побутував звичай ставити на покуті сніп із жита, пшениці або вівса (дідух, колідник, коляду). Іноді в нього встромляли косу, серп, граблі, що символізувало успішну працю в наступному аграрному сезоні. На святвечір робили деякі прогнози й ворожили. Зокрема вважалося, що зоряна ніч перед Різдвом обіцяла врожайний рік. Якщо зварена кутя виходила з верхом, це віщувало верховаті стоги. За довжиною стеблини соломи, яку виймали з-під святкової скатертини, гадали, кому судився вік довгий, а кому короткий.

У деяких регіонах прикрашали ялинки: горішками, цукерками, спеченими півниками та пташками. На стіл та під стіл розсипали сіно і ставили в чотирьох кутах часник, а на те сіно, що на підлозі, розкидали горіхи, мак та пшеницю, щоб наступний рік був врожайним. Уся родина чекала з великим нетерпінням зірки на небі. Якщо ніч зоряна – то наступний рік буде дуже врожайним.

До свят-вечіра готували чітко визначену кількість страв (7, 9 чи 12), використовуючи майже всі наявні у господарстві продукти, за винятком скоромних (тобто без яєць, сметани, молока і масла) і звичайно ж, без м´яса. Це дуже давня традиція, яка передається з покоління в покоління і з часом страви, які ми бачимо на столі змінюються, стають більш сучасними та вдосконалими. Але є певна їжа, яка повинна бути на столі під час Святвечора.

    Кутя – основна страва Різдва. Варена пшениця з медом і маком до якої додаються родзинки та волоські горіхи. Це символ достатку і плодовитості ідеї спасіння, яку приніс Ісус своїм народженням у Віфлеємі.
    Оселедець.
    Риба: смажена, запечена.
    Вареники начинені: квашеною капустою або квасолею.
    Варена біла квасоля, заправлена цибулькою.
    Голубці з картоплею.
    Грибова поливка.
    Борщ.
    Вушка – ця страва подається до борщу і начинена грибами.
    Узвар – це напиток з варених сухофруктів (яблук, слив та грушок).
    Пампушки.
    Маківник.

Сама трапеза проходила з додержанням певних правил і нагадувала розгорнуте обрядове дійство. Обов´язково запалювали воскову свічу. Господар курив ладаном у хаті й читав молитву, щоб відвернути злі сили. Захисну функцію виконували також звичаї закликання морозу, обряди, якими застерігалися від бурі, хижих звірів, відьом, чарівників та ін. Існувало й повір´я, що той, хто спить у ніч перед Різдвом, проспить царство небесне.

На святвечір було прийнято вшановувати померлих і живих родичів. Для перших залишали рештки їжі на столі (мити посуд у цей день вважалося за гріх). До живих посилали дітей зі святковими стравами. Приймаючи їх, господарі дякували і теж передавали такі самі страви зі свого столу. Це символізувало спорідненість сімей, їхню приязнь і взаємну щедрість. Дітей, які приносили вечерю, частували, обдаровували гостинцями.
Вертеп

(шопка, бетлегем, стаєнка, каплиця)

Одна з найкращих прикрас Різдва – це ВЕРТЕП. Це театр, у якому тимчасово акторами стають всі охочі. Це дійство, яке відображає народження Христа. Вертепні сценки, які хоча й міняються з часом, у своїй суті передають містерію Різдва. Міняються літературні та сценічні форми, однак не міняється основна вістка, про яку розповідають Ангели, Пастухи, Царі. Темою вертепних сценок є біблійні сюжети, які деколи перегукуються з сучасністю (соціальні та політичні проблеми України).

Вертеп колись був ляльковим, з яким ходили наші предки по хатах найзаможніших господарів, – це велика, до чотирьох метрів висотою і до трьох метрів шириною дерев´яна коробка, зроблена з тонких дощок та картону. Сама назва «вертеп» є символічною, адже на церковно - слов´янській мові це слово означає земляну печеру, в якій народився Ісус Христос. Коробка була поділена на два поверхи. Горішній поверх представляв Віфлеєм. Тут відбувалися тільки духовні події, пов´язані з Різдвом, сцени з ангелами, магами, пастухами. Внизу в центрі стояв трон Ірода, а збоку висів дзвінок, у який дзвонив паламар. Підлога була встелена хутром, щоб не було видно щілин, які розходилися на всі боки і по яких виконавець водив ляльки. Він стояв за задньою стіною коробки і говорив за ляльок різними голосами, відповідно до ролей дійових осіб. Інколи під час вистави за сценою співав молитви й духовні канти хор, або ж скрипаль грав на скрипці, під яку співали й танцювали ляльки.

Немає достатньо даних, щоби визначити час, коли вертеп уперше з´явився на території України. Вчені припускають, що перші вертепні дійства походять з XVII із Західної України.

З часом вертеп із лялькового театру перетворився на справжній вуличний театр. Ляльки зникли, і всі ролі почали виконувати живі актори-аматори. Сценки стали рухливішими, а сюжети – емоційно насиченішими. Була ще одна перевага, яка у «живому» вертепі збереглася аж по нині: будь-яке вертепне дійство за своєю природою інтерактивне і передбачає жваве спілкування між акторами та господарями, що, очевидно, неможливо без імпровізації. Дійові особи у вертепі можна умовно поділити на постійні та змінні, як три Царі, Ангели, Пастухи, Йосип, Ірод, – цебто справжні біблійні персонажі. Майже в кожному вертепі також є Чорт, Смерть, Воїни, Циган – персонажі, які свідчать про народні домисли до біблійних оповідок, а також відображають міжетнічні та соціальні стосунки. Але так само у вертепі є ті персонажі, які, відповідно до комедійного жанру, змінюються разом з епохою.
Зірка

Традиційний атрибут різдвяного обряду колядування. Пов´язаний з євангельською легендою про Христа, чудесне народження якого провістила «віфлеємська зоря».

Виготовляли Зірку, як правило, із звичайного решета, до якого прилагоджували «роги» (5, 6, 9, 10 чи 12) та обклеювали різнокольоровим промасленим папером, прикрашали фольгою, стрічками й китицями. До бокових стінок 3ірки часто кріпили картинки на релігійні сюжети, а всередину вставляли свічку, утворюючи щось на зразок "чарівного ліхтаря". Подекуди робили так, щоб 3ірка могла обертатися навколо своєї осі.
Колядки

Колядки — величальні обрядові пісні зимового циклу, які походять з глибокої давнини, давній звичай зимових (переважно різдвяних) обходів із виконанням величально - поздоровних пісень (колядок) і речитативних формул (віншівок). Колядки приурочені до найголовнішого свята — зимового сонцевороту, перемоги світла і життя над зимовим мороком і змертвінням у природі, пов´язані з давнім арійським культом Сонця. Предки українців відзначали три фази Сонця — весняне рівнодення, літнє і зимове сонцестояння. Коляди і весь обряд колядування у християнський час значною мірою перенесені на християнське Різдвяні свята. З´явилися колядки, в яких архаїчні мотиви й образи перепліталися з біблійними (народження, життя, муки, смерть і воскресіння Христа). Окреме місце посідають церковні коляди авторського, книжного походження («Тиха ніч, свята ніч»; «Нова радість стала»; та інші).

Колядки з´явилися ще у язичницькі часи і пов´язані з днем зимового сонцестояння, яке називали святом Коляди, або Коротуна. Його святкували 25 грудня. Вважалося, що в цей день Сонце з´їдає змій Коротун. Всесильна богиня Коляда в Дніпровських водах народжувала нове сонце — маленького Божича. Язичники намагалися захистити новонародженого. Вони проганяли Коротуна, який намагався з´їсти нове Сонце, а потім ходили від хати до хати, щоб сповістити людей про народження нового Сонця, і зображення цього сонця носили з собою. Ця традиція збереглася й до сьогодні. А тільки на небі сходила зоря, група чоловіків, неодруженої молоді, дітей заходила на подвір´я кожної хати, заходили в двір, будили господаря і славила господарів, бажала їм здоров´я, щастя, щедрого врожаю, достатку, співали його родині величальних пісень про сонце, місяць, зорі за що отримувала певну винагороду. В основі цих обходів лежала магічна ідея "першого дня", згідно з якою побажання, висловлені на новорічні святки, мали стати реальністю.

Ці пісні й стали називати колядами або колядками. Згодом, із появою християнської релігії обряд колядування був приурочений до Різдва Христового. Виникли нові релігійні колядки з біблійними образами, які також набули великої популярності в народі.

Звичай Колядування, як і щедрування, відігравав важливу роль у розвитку народної музично-пісенної творчості. Новорічні наспіви виконувалися колективами (співочими ватагами, гуртами) різного складу: парубочими, дівочими, дитячими, старшого віку. Це визначало певні особливості їхньої мелодики, ритму й навіть змісту. Дитяче Колядування мало спрощену форму — в основному це прохання винагороди.

Гуртувалися колядники за територіальним принципом — по окремих вулицях або кутках. Обов´язково обирали серед себе старшого (отамана, березу) та міхоношу, який носив зібрані продукти. До складу ватаги нерідко входили музики й танцюристи.

У різних місцевостях Колядування мало свої відмінності. На Східній Україні переважали обходи із різдвяною зіркою, на Західній — із ляльковим або живим вертепом. Крім релігійної народної драми, розігрували театралізовані сценки з масками дохристиянського походження.

За обробку та відновлення колядок бралися видатні композитори: Микола Лисенко, Станіслав Людкевич та ін. Колядки, за традицією вшановували всіх членів родини: господаря, господиню, хлопця, дівчину. Колядування поєднувалось із відповідними іграми, танцями, музикою.
Щедрий вечір

Вечір напередодні Старого Нового року. Святкування його походить від стародавнього, ймовірно, дохристиянського звичаю. За християнським календарем - це також день преподобної Меланії (Меланки, Маланки, Миланки). Меланка-Вода приходить на щедрий вечір разом із Василем-Місяцем сповістити господарів про наступні торжества та справити гостини, які в народі так і називають — гостини Меланки.

У народній традиції обидва свята об´єдналися в Щедрий вечір, або свято Меланки.
Святкування

Зранку цього дня починають готувати другу обрядову кутю – щедру. На відміну від багатої, її можна заправляти скоромниною. Як і на багатий вечір, кутю також ставлять на покуті. Крім того, господині печуть млинці, готують пироги та вареники з сиром, щоб обдаровувати щедрувальників та посівальників.

Звечора і до півночі щедрувальники обходять оселі. За давньою традицією, новорічні обходи маланкарів, як і різдвяних колядників, відбуваються після заходу Сонця, тобто тоді, коли володарює усяка нечиста сила. Дівчата-підлітка поодинці чи гуртом оббігають сусідів, щоб защедрувати.

На Меланки ходять також і парубоцькі гурти. Вони називаються "водити Меланку". Хлопці в масках висловлюють добрі побажання, веселять піснями, танцями, жартівливими сценками. Один з них, зазвичай, перевдягнений в жіноче вбрання і його називають Меланкою.

За давнім звичаєм перебрані, закінчивши ритуальний обхід, вранці йшли на роздоріжжя палити "Діда", або "Дідуха", — снопи, соломи, що стояли на покуті від Святого вечора до Нового року, потім стрибали через багаття. Це мало очистити від спілкування з нечистою силою.

А наступного дня, коли починає світати, йдуть посівати зерном. Зерно беруть у рукавицю або в торбину. Спочатку йдуть до хрещених батьків та інших родичів і близьких. Зайшовши до хати, посівальник сіє зерном і вітає всіх з Новим роком.

Джерело

0

9

Протягом трьох перших сторіч християни не мали окремого свята Христового Різдва. Вперше Різдво почали святкувати лише в IV ст, коли вже були встановлені свята Великодні, Тройці й Епіфанії — Богоявлення. На сході Різдво довгий час святкувалося разом із святом Богоявлення 6 січня. Це свято поєднувало у собі і Христове Різдво і Хрещення Ісуса в ріці Йордані. Грецьке слово «Епіфанія» чи «Теофанія», що означає «З'явління» чи «Богоявлення», у перших століттях християнства означало не тільки появу Ісуса Христа при його хрещенні, але і його появу на землі, тобто його народження. Це вірно щодо Сирії і Єрусалиму, але навіть і в Галлії ще в 361 р. Різдво святкували, як і на Сході, 6 січня.
У перші століття деякі Церкви, а передусім Західна, з ознакою Богоявлення пов'язували не тільки Христове Різдво і його Хрещення, але й поклін трьох мудреців, чудо в Кані Галилейській, чудесне розмноження хліба, а подекуди навіть і воскресення Лазаря, бо всі ті події — це свідки Богоявлення — появи Бога на землі. І якраз святкування більшої кількости подій із життя Ісуса Христа разом з ознаками Богоявлення було однією з головних причин, через яку Західна Церква перша відділила Христове Різдво від Богоявлення і почала святкувати його окремо.
Вирішальну роль у впровадженні окремого свята Різдва Христового зіграли три Отці Східної Церкви: святий Василій Великий, святий Григорій Богослов і святий Йоан Золотоустий. Вперше Різдво святкували окремо 25 грудня в Римі, мабуть, від 353 р., бо з промови папи Ліберія 352 р. легко зробити висновок про те, що того року Різдво святкувалося разом із Богоявленням, а в т. зв. Хронографі Філокалюса з 354 р. поміж християнськими святами знаходиться вже й Різдво 25 грудня. На Сході, святий Василій Великий (V 379) був першим, хто почав святкувати Христове Різдво 25 грудня в Кападокії між 371 і 374 роками. Йому приписують одну проповідь на Христове Різдво. Під його впливом святий Григорій Богослов (V 390) запроваджує це свято у Константинополі. В Єрусалимі натомість Різдво святкувалося разом із Богоявленням аж до 634 р.
Службу на свято Христового Різдва уклали Роман Сладкопівець, патріарх Герман, Андрій Критський, Йоан Дамаскин, Косма Маюмський і патріарх Анатолій.
У VI ст. свята Єлена, мати імператора Костянтина Великого, побудувала у Вифлеємі храм на честь Христового Різдва. У кодексах імператора Теодосія з 438 року і імператора Юстиніяна з 535 року міститься закон про загальне святкування свята Христового Різдва.

Розбіжності в святкуванні Різдва між Східною та Західною Церквами
Щодо святкування Богоявлення і Різдва між Сходом і Заходом довго не було згоди. Зрештою, при кінці IV ст. ці два свята вже святкувала вся християнська Церква: Схід прийняв римське свято Різдва, а Захід включив у свій церковний календар свято Богоявлення. Але зміст, що вкладався в ті свята був — і, до певної міри, залишився — різний: на Заході 25 грудня святкували тільки день народження Христа, на Сході додавали до нього згадку про прихід волхвів, і присвячували Народженню Христа нічну службу, а поклоненню волхвів день. Друге розходження виникло щодо свята Богоявлення: у латинян головна точка цього свята — прихід волхвів, чи царів, у греків цей момент зовсім тоді не існує: греки згадують тоді хрещення Христа в Йордані, а в латинській Церкві цей факт ледве згадується. Нарешті, грецьке Богоявлення цілковито поминає чудо в Каннах, що в латинян припадає теж на цей день.

Історія встановлення дати
Проте, саму дату цієї великої події встановлено не досить точно: Святе Письмо не вказує ні дня, ні року, коли, саме народився Христос, і було прийнято за рік народження 754 рік від заснування Риму, Що його встановив у в XI от. Діонісій Малий. Але пізніші дослідники знайшли, що та дата помилкова: Христос народився на 5 чи 6 років раніше, між 748 і 749 роком римського літочислення, як на те вказують астрономічні вирахунки, які використали, між іншим, також згадку про затьму місяця, про яку говорять тодішні історики. Непевність ще збільшується, щодо дня народження, який святкується тепер 25 грудня за юліанським календарем. Але чому вибрано саме цей день, коли Євангелисти не дають щодо цього жодної вказівки?
Загально прийнята версія, що день 25 грудня був обраний, як день повороту (ніби народження) Непереможного Сонця (Діес Інвікті Соліс), коли сонце починало знову набирати сили. І справді потім батьки Церкви нераз вказували на символічне значення цього дня. Св. Іван Золотоустий сказав: "Люди називають святий день Народження Господнього днем нового сонця...". І св. Авґустин: «Ми святкуємо день 25 грудня не задля народження сонця, а задля народження Того, хто те сонце сотворив».
Дату 25 грудня було встановлено не зразу. Климент Олександрійський (150—б. 215) писав не без іронії про тих, що покладають точну дату народження Христа на 20 травня (чи 20 квітня) 28 р. Августового урядування, себто на третій рік нашого теперішнього літочислення. Сам він указував на 17 листопада того ж року, як на день народження Ісуса Христа, але, на жаль, не залишив жадних вказівок на те, ,чим він цю дату обосновував.
Пізніше, день народження Христа в'язали з початком весни, який, за юліянським календарем, припадав на 25 березня, бо на цей день, мовляв, припадало народження світу. Але вже в 221 р. Секстус Юліус Афріканус відносив день народження Христа на 25 грудня. Визначення цієї дати було зроблено, мабуть, на тій підставі, що сотворіння світу, як згадано, починали з 25 березня, і на цей же день припадало Благовіщення, а 9 місяців пізніше мало бути й Різдво.

Різдво в Україні
Дохристиянські звичаї у християнському Різдві
В Україні, як і в інших країнах, Різдво, свято Народження Ісуса, Сонця Правди (Св. Кіпріян говорив про Ісуса, що Він "правдиве сонце і правдивий Бог" («Де орат. дом. 35), а Іван Золотоустий називає Його "«Сонцем Правди», що з'явилось, щоб освітити землю", прищепилося на поганському ґрунті шанування Нового Сонця, Нового Хліборобського Року, що починається з поворотом сонця на весну. Відповідно до цього різдвяна обрядовість, тісно в'яжеться з віруваннями в щасливий ПОЧИН та з магічними діями, що мають забезпечити в тому наступному році добрий урожай. З огляду на велике значення, що мають для всієї родини ті магічні дії,
різдвяної обрядовости, в ній повинні брати участь всі приналежні до родини, і то не тільки живі, а й покійники. Всі мають брати участь у Святій Вечері, перед Різдвом. Таким чином до свята живих прилучається й поминальне свято небіжчиків, ДІДІВ. На Святому Вечорі властиво зосередковується взагалі головна увага свята, і на саме Різдво залишається тільки Служба Божа в церкві та відвідування і гостювання родичів і знайомих з відповідними розвагами та забавами.
Другий день Різдва називався колись ПОЛОГОМ БОГОРОДИЦІ, у лемків ВИМІТНИМ ДНЕМ, бо того дня ходили по хатах чоловіки (мабуть, парубки) і замітали за тамтешню дівчину, за що діставали від господарів «почесне» (ЗНТШ. XXVII. ст. 45 в Бібліографії).
З початком Різдва вже можна було вживати скоромне. Власне до цього свята в кожному господарстві кололи свиней, щоб наготувати різноманітних м'ясних страв. За правило приходити один до одного в гості, щоправда, до обіду намагалися не відвідувати сусідів, особливо це стосувалося жіночої статі. Якщо жінка чи дівчина першою заходила в хату, то неодмінно «приносила лихо», а тому, запримітивши «небажаних гостей», примикали двері; коли ж оселю до обіду відвідував хлопець або чоловік, то його намагалися почастувати.
Відтак по полудню старші люди збиралися в гурти, а молодь починала колядувати (в деяких регіонах колядники водили свої ватаги навіть напередодні — пізнього свят-вечора). На Поділлі робили це лише другого дня свят.
Різдвяні колядницькі ватаги споряджали переважно парубки. Вони заздалегідь вибирали ватага, себто керівника, «міхоношу», «козу», «пастуха з пугою» тощо. «Козу» зодягали у вивернутий вовною назовні кожух, прилаштовували солом'яні роги, хвіст і дзвіночок на шию; в інших регіонах були свої відмінності, зокрема ватага супроводжували «циган», «лікар», «єврей», «смерть з косою» тощо. Проте обов'язковим атрибутом мала бути рухома зірка, яку постійно носив ватаг («Береза»).
Заходячи на подвір'я, колядники просили дозволу, і коли господар зголошувався, починали виставу із віншувальних пісень-колядок та жартівливих сценок. У поетичних текстах оспівувались господар, господиня та їхні діти, зичили їм щастя і здоров'я, а в господарстві, щоб були статки і щедрий приплід. Натомість, якщо в родині були діти, котрі довго не розмовляли, то таким давали напитися води з ритуального дзвіночка. Це начебто мало допомогти «оживити дзвінкий голос». Жінки ж, аби в них росли великі коноплі, ненароком обливали «міхоношу» водою. Якщо в оселі була дівчина, то вона обдаровувала кожного колядника яблуками та горіхами.

Регіональні відмінності святкування
У деяких місцевостях України, крім хлопчачих, були й дівочі ватаги. Вважалося, що чим більше колядників одвідає оселю, тим щедрішим буде для родини рік. Віншувальників намагалися відповідно ощедрйти. Отримані продукти і гроші молодь віддавала на «великі вечорниці», які справляли 8 січня. Це були чисто молодіжні розваги.

Джерело

0

10

Різдво, хоча і є святом міжнародним, в кожній окремій країні має свої особливості, продиктовані унікальністю культури та історії. І Україна в цьому випадку не є винятком.

        Багатовікові традиції і звичаї українського народу внесли свою лепту у святкування Різдва в цій країні.

         Згідно стародавній українській традиції для належного святкування різдвяних обрядів дуже важливим елементом є серйозна і своєчасна підготовка.

Різдво в Україні. Різдвяні тури в Україні. Дідух         З часу косовищ обов'язково дбайливо зберігають Дідуха, в якого вставляють стебла різних злакових культур, як то овес, жито, пшеницю і тому подібні, а також відбирають м'яке пахуче сіно. Перед святами завершують практично всю важливу роботу по домашньому господарству, наводять порядок вдома і надворі.

        Господині зазвичай прибирають у хатах, відбілюють приміщення і прикрашають піч квітами, стелять нові чи випрані дочиста скатертини і рушники. Господарі завжди намагалися придбати новий одяг і посуд для всіх членів сім'ї. З воску ж, зібраного на власній пасіці, виготовляють свічки, які потім використовуються в молитві.

Різдво в Україні. Різдвяні тури в Україні. Різдвяні тури по Закарпаттю        У підготовці до Різдва бере участь і молодий, і старий. Бабусі, набиваючи пух в подушки, одночасно навчають дітей колядок. Дівчата і хлопці збираються разом для виконань дійств з вертепом і різдвяною Зорею.

        Напередодні свята, 6 січня, в день, який в народі зветься Вілія, ще вдосвіта господар і господиня копітко готують їжу божу - кутю та вар. Для цього дрова в печі викладаються особливим чином, береться товчена і вимочен а пшениця, а також вода, яку набрали до сходу сонця, бо вважалося, що її за ніч висвітлив сам сонячний бог.

        Кожна господиня стежить за тим, щоб кількість страв за святковим столом за традицією було рівною дванадцяти.

        Після вечері, яка триває, як правило, 3-4 години, кутю та деякі інші страви не прибирають зі столу, а залишають для духів разом зі склянкою чистої води і рушником.

Різдво в Україні. Різдвяні тури в Україні. Кутя        Під Різдво народ український за традицією співає колядки, які ще з дохристиянських часів присвячувалися створенню Світу, Богу сонця, урожайності і приплоду домашньої скотини. У цей вечір проводять гадання, а батьки обдаровують дітей грошима і подарунками, які символізують достаток і багатство.

        У різдвяні дні прийнято ходити до церкви, а повертаючись з неї, вітатися з людьми фразою: "Христос народився, славімо Його!".

Різдво в Україні. Різдвяні тури в Україні. Дідух

        Традиції українського Різдва унікальні і старовиною своєї досягають тисячоліть. Тільки в Україні можна відчути це свято таким, яким воно було колись давно, за часів наших далеких слов'янських предків, спробувати всю самобутність різдвяних традицій там, де їх завжди славили і поважали. Різдво, проведене в Україні - це незабутній досвід, який залишиться з Вами в будь-якому місці та в будь-який час.

Джерело

0

11

Різдвяні атрибути в Україні

Різдвяний вінок. Різдвяний вінок має лютеранське походження. Це вічнозелений вінок з чотирма свічками. Першу свічку запалюють у неділю за чотири тижні до Різдва як символ світла, яке прийде у світ з народженням Христа. Кожної наступної неділі запалюють ще одну свічку. В останню неділю перед Різдвом запалюють всі чотири свічки, щоб освітити місце, де знаходиться вінок (це може бути вівтар церкви або обідній стіл).

Дзвіночки. Передзвін дзвіночків на Різдвяні свята дійшов нас із зимових язичницьких свят. Коли Земля була холодна, вважалося, що сонце померло, а злий дух дуже сильний. Щоб вигнати злого духа, потрібно було сильно шуміти. До наших днів збереглася різдвяна традиція дзвеніти дзвіночками, одночасно співати і кричати. На свята в церквах всього світу лунає дзвін. Але не для вигнання злих духів. Таким чином люди вітають пришестя Христа. У Скандинавії дзвін означає кінець роботи і початок свята, в Англії - похоронний дзвін на похоронах диявола і вітання Христа.

Виконання різдвяних гімнів на духових інструментах. Виконання різдвяних гімнів на духових інструментах - одна з традицій Різдва. Ймовірно, вона походить з язичництва, оскільки для вигнання злих духів потрібно було шуміти. Нині її дотримуються в Німеччині і країнах Скандинавії. Музичний квартет виконує чотири різдвяні гімни біля дзвіниці або церкви. Різдвяні гімни закінчуються радісним передзвоном, який означає початок Різдва.

Різдвяні свічки. Світло було важливою складовою зимових язичницьких свят. За допомогою свічок і багать виганяли сили темряви та холоду. Воскові свічки запалювали римляни у свято Сатурналії. У християнстві свічки вважаються додатковим символом значущості Ісуса як Світла світу.
У вікторіанської Англії торговці щороку дарували своїм постійним покупцям свічки.
У багатьох країнах різдвяні свічки означають перемогу світла над темрявою. Свічки на райському дереві породили всіма нами улюблену різдвяну ялинку.

Димар. У Скандинавських країнах і Німеччині 24 грудня Санта Клаус стукає у двері, в Англії та Америці його відвідини таємні. Санта Клаус нібито потрапляє в дім через димар.

Різдвяні листівки. У 1843 році англієць Хорслей намалював першу різдвяну листівку. 1000 екземплярів листівки були продані в той рік в Лондоні. Видавець Луї Пранг популяризував різдвяні листівки у 1875 році. Він провів в Америці загальнонаціональний конкурс на кращий дизайн різдвяної листівки. Удосконалення поштової системи і здешевлення поштових відправлень дозволили розсилати різдвяні листівки безлічі друзів в усіх точках планети.

Різдвяні колядки. Передбачається, що перша різдвяна пісня з'явилася в IV столітті н.е., але вона була трохи похмура. В Італії часів Відродження з'явилися легші й радісніші різдвяні гімни. Вони вже починали виправдовувати свою назву (Різдвяні гімни - carols (англ.) - від французького "caroler" - танець під дзвін).

Різдвяні подарунки. У цієї традиції теж давнє коріння. Святий Микола традиційно вважається дарувальником подарунків. У Римі була традиція дарувати подарунки дітям на свято Сатурналії. Як дарувальник подарунків може виступати сам Ісус, Санта Клаус, Бефана (італійський Санта Клаус жіночої статі), різдвяні гноми, різні святі. За старою фінською традицією, подарунки розкидає по домівках людина-невидимка.

Перший гість. Перший гість - це перша людина, яка заходить в дім і "впускає" Різдво (у деяких країнах ця традиція відноситься не до Різдва, а до Нового року). Іноді таку людину навіть спеціально наймають, щоб все було зроблено належним чином, оскільки є марновірство, пов'язане з першим гостем. Перший гість повинен тримати в руці ялинову гілочку. Він входить у парадні двері, проходить через дім і виходить через задні двері. Йому підносять хліб-сіль або якийсь невеликий подарунок як символ гостинності. Перший гість обов'язково повинен бути темноволосим чоловіком. Якщо першою гостею стала жінка - це погана прикмета.

Вогні. Раніше під час святкування Різдва однією з головних небезпек були різдвяні свічки. Тому у вітальнях тримали відра води на випадок пожежі. Ідея використовувати електричні гірлянди замість воскових свічок належить англійському телефоністу Ральфу Моррісу. На той час нитки електричних лампочок вже використовувалися в телефонних розподільних щитах, Морісу лише прийшло в голову розвісити їх на ялинці.

Омела. Древні друїди вважали омелу священною рослиною, символом вічного життя. Римляни цінували її як символ миру. Поцілунки під омелою - також римська традиція.

Сливовий пудинг. Перші сливові пудинги були приготовані в XVII столітті. Пудинг готували у великих мідних казанах за декілька тижнів до Різдва всім сімейством. При приготуванні кожен член сімейства загадував бажання. У пудинг клали 4 предмети: монету, наперсток, ґудзик і обручка. Пізніше, коли пудинг їли, кожен знайдений в пудингу предмет мав своє значення. Монета означала багатство в новому році, ґудзик - холостяцьке життя, наперсток для дівчини означав незаміжнє життя, обручка - заміжжя (одруження).

Джерело

0

12

Сайт, де зібрано безліч порад та публікацій про Різдво
Відвідайте

0

13

Вечір напередодні Різдва у різних краях України зветься по-різному: Святвечір, Канун, Вілія, Багата кутя. Свято це сімейне: весь рід має зібратися за святковим столом цього вечора, щоб протягом наступного року всі трималися вкупі й жили дружно. В Україні християнські традиції різдвяного святкування тісно переплетені з прадавніми аграрними звичаями й обрядами. На святковий період виносили з хати все, що нагадувало про повсякденну роботу (кросна, прядки й інший господарський реманент), адже працювати протягом усіх святок (від 25 грудня до 6 січня за старим стилем) вважалося гріхом. Оселю старанно чепурили, прибирали найкращими рушниками, вікна прикрашали витинанками з мережаного паперу, перед іконами чіпляли фігурки голубів, до стелі підвішували павуків — виплетені з житньої соломи геометричні конструкції. За народними переказами, павук обснував світ, а також спас святе сімейство, заснувавши вхід до печери, де від переслідування царя Ірода переховувалася Діва Марія з немовлям Ісусом.

І смачна кутя вдасться

Протягом 6 січня намагалися дотримуватися строгого посту — нічого не їли, аж допоки не зійде на небі перша зірка, яка сповіщала про велике чудо — народження Божого Сина. На Святвечір обов'язково готували кутю — обрядову страву з цілих злакових зерен. В Україні найчастіше готують кутю з пшеничних зерен, які перед приготуванням намочують, товчуть у ступі, заправляють медом, маком, горіхами й родзинками. На Поліссі пісну кутю з ячменю заправляють олією. Кутю годилося готувати у новому горщику. Витягнувши кутю з печі, хазяйка дивилася на кришку: якщо вона мокра, то буде урожай на зернові, якщо удасться кутя та ще й має гарний вершок — це віщувало багатий врожай і статки в родині. Вершок знімали й віддавали курям, щоб вони гарно неслися.

Горщик несла на покуть хазяйка або найменше в родині дитя, вдягнувши рукавиці, в які перед тим клали гроші, щоб вони водилися в сім'ї протягом року. Нести кутю голими руками суворо заборонялося — весь рік будеш у нестатках, «голим». На покуті розстеляли сінце або обжинковий вінок, на який ставили горщик із кутею, зверху накривали його книшем або окрайчиком хліба з дрібкою солі, поруч ще становили глечик із узваром, примовляючи «Несу кутю на покутю, з покуті — на стіл, щоб був у нас і хліба, і сіна великий стіг!» ( Народицький р-н Житомирської обл.). Під образами хазяїн встановлював Дідуха — житній або пшеничний сніп, який останнім зібрали на полі й зерном із якого будуть починати нову сівбу. На Холмщині й Підляшші його називали ще Дідом або Колядою, а на Волині складали його з колосків усіх зернових (жита, пшениці, ячменю, вівса), підперізували червоним поясом. Сама назва снопа вказує на його зв'язок із культом предків і прадавніми аграрними ритуалами. Поки кутю несли на покуть, діти залазили під стіл і квохтали, щоб було багато курей, мекали, бекали, мукали й хрюкали, щоб велися кози, вівці, корови й свині. Якщо сім'я мала пасіку або борті, то малеча «дзискала», наслідуючи гудіння бджіл, а хазяїн трусив рушника-божника, який прикрашав образи, «щоб рій сідав».

Почастуймо цілий світ

Святковий стіл притрушували сінцем і покривали святковою скатертиною, під яку на чотири ріжки столу клали зубчики часнику як оберіг від усього лихого, адже цієї ночі, мовляв, гуляє зла сила. Проти її витівок господар засікав сокирою пороги господарських приміщень, примовляючи: «Щезни, згинь, пропади, сило нечистая!». На стіл ставили сім, дев'ять або дванадцять пісних страв: вареники з грушами, пироги із різноманітними начинками, борщ з грибами, гречану кашу з конопляним молоком, варений горох і квасолю, голубці з пшоном, рибу й вівсяний кисіль. Різноманітний і багатий стіл покликаний був гарантувати добробут сім'ї протягом наступного року. Прочитавши молитви, батько першу ложку куті підкидав під стелю, щоб ріс довгий льон. Взявши в окрему миску куті, прихопивши із собою батога, хазяїн виходив на поріг і тричі голосно промовляв: «Морозе, Морозе, іди до нас куті їсти! А як не прийдеш, то і в петрівку не приходь, бо будемо тебе батогами бити!». На Гуцульщині на святкову вечерю запрошували також буйний вітер і чорну бурю, вовка, ведмедя й іншу звірину й стихії. Вірили, що цього вечора можна почути і зрозуміти, що говорять дикі звірі й свійська худоба, а також помітити, як небеса на мить розкриваються і вода перетворюється на вино. У свідомості наших пращурів цього вечора межа між «цим» світом людей і «тим» світом зникає, а пращури приходять на святкову вечерю. Гуцули перш ніж сідати за стіл, дмухали на лави, щоб «душечку не присісти». Предкам залишали святкову вечерю із запаленою свічкою на столі на всю ніч.

У деяких селах київського й житомирського Полісся досьогодні зберігається старовинний звичай, коли батько ховається за мискою з пирогами й питає дітей: «Чи бачите ви мене?» На що всі дружно відповідають: «Ні, тату, не бачимо!» «Ну, дай Боже, щоб і на той рік не бачили!» — відповідає він. З мискою куті й різдвяним хлібом обходить хазяїн всю свою господу, частує худобу. З хати його запитують: «Хто ходить?» «Бог!» «А що носить?» «Пирог!» «Дай же, Боже, й на той рік діждати й Кутю гарно справляти!». Цього вечора відбувався прадавній за своїм походженням ритуальний обмін стравами. Хрещені батьки відвідували своїх похресників, дітки мали віднести вечерю близьким родичам, дівчата — досвітчаній матері, а жінки носили пироги й узвар «пупорізній бабі» — бабі-повитусі, яка допомагала їм народжувати. На Покутті і в деяких селах Гуцульщини заможні газди носили різдвяну вечерю бідним і сиротам.

Чи дозволите колядувати?

Ввечері чекали також інших гостей — колядників і вертепників (в деяких регіонах України вони починають ходити з другого дня Різдва). Колядники, за традицією, обходять усі господи села із величальними піснями, в яких лунають як святкові привітання із народженням Божого Сина, так і віншування всій родині і кожному членові сім'ї окремо. Готуватися колядники починали заздалегідь: робили «різдвяну зірку», призначали звіздаря, який буде її носити, дзвонаря, котрий дзвонитиме дзвіночками, міхоношу, який збирає винагороду до спільної «казни», запрошували музикантів, а найголовніше, вибирали поміж себе старшого («тичину» або «березу»), який знає найбільше колядок і вміло керує всією «дружиною» колядників. У рівнинних районах Закарпаття колядна ватага носила із собою «шархань — конструкцію із маскою змія з вогоняною пащею, яка складалася й розтягувалася гармошкою на сім або навіть десять метрів. Прийшовши до хати, колядники запитували дозволу колядувати, співали спеціальних «підстінних» колядок. Господарі, як правило, запрошують гурт до хати, адже прогнати колядників вважалося великим гріхом.

Чарівний світ коляд надзвичайно багатий: тут і відгомін княжих часів, і славних козацьких походів, сцени мисливських ловів і мирного селянського побуту.

В Україні колядники співають окремо кожному члену сім'ї— спочатку господарю й господині, а потім решті членам сім'ї — хлопцям і дівчатам, бабі й діду, малечі. Існують колядки панотцю з паніматкою, пасічнику, вдові. Якщо ж у родині протягом минулого року хтось помер, слід було виконати спеціальну колядку для небіжчика. Колядки господарю в основному про хліборобство. Батька сімейства оспівують як господаря, котрий проживає у білокам'яній світлиці, у повному достатку; на столі в нього «калачі з ярої пшениці», на ньому «шуба люба», на поясі «калиточка», повна грошей. Величання поєднувалося з побажанням того, без чого неможливе життя землероба: здоров'я, добробуту, гаразду в сім'ї, гарного збіжжя, худоби, що множиться з року в рік. Колядки господині в основному зосереджені на колі її домашніх інтересів: вона господарює, доглядає дітей, піклується про чоловіка, «по двору ходить, як сонце сходить, а в хату ввійде — як зоря зійде». Хлопець у колядках є славним воїном, який захищає землю від ворогів, шанобливим сином, вірним коханим. Колядки дівчині описують її вроду, працьовитість і почуття любові до судженого. Бажаючи їй здоров'я й щасливої пари, оспівують її розум, красу, хазяйновитість. У багатьох колядках, що співаються всій родині, збереглися прадавні міфологічні сюжети. Так, у колядці «Коли не було знащада світа» змальовується створення землі за допомогою птаха, що спускається із світового дерева й дістає пісок із дна моря. У колядках поруч із господарем за плугом ходить Ісус Христос, Божа Мати приносить йому на поле обід, святі Ілля, Миколай, Дмитро допомагають збирати врожай. Подібні тексти базувалися на безмежній вірі у виголошене добре слово під час різдвяно-новорічних свят.

Колядників обдаровують. На Донеччині — в селах Слов'янського, Краснолиманського й Артемівського районів — до сьогодні зберігається звичай обдаровувати колядників ритуальним печивом у вигляді ляльок, коників, зірок, півників, хрестів, які мають місцеві назви «пані», «кукли», «ляльки», «голуби». Подібне традиційне печиво іще недавно випікали на всій території України. Приємно відзначити, що сьогодні у деяких приватних пекарнях Києва за старими формами випікають до Різдва смачні пряники з медом. На Гуцульщині, прощаючись із господарями, співали «подяку столові». Якщо хазяїн тримав бджоли, на подвір'ї колядники виконували танок «Круглик»: учасники, взявшись за руки, утворювали коло, всередину якого складали шапки та бартки й при цьому приспівували, імітуючи гудіння бджіл: «Ми тут їли, ми тут пили, жеби бджоли Вам роїли ...». Особливими є «плясанки» — пісні до танцю, що виконувався на обійсті, в хаті після колядування перед господарем, його дружиною, сином, дочкою. У «плясанках» у жартівливій формі вимагається винагорода і почастунок, а за відмову обіцяються всілякі кари. Танцюють колядники по черзі, з дзвінками в руках.

Окремо колядні гурти водили селом дівчата, люди літнього віку, що співали переважно церковні коляди й збирали гроші на храм. На Гуцульщині, у містечку Верховина, на зібрані протягом багатьох років гроші від колядування було побудовано нову церкву, чи ненайбільшу дерев'яну церкву в цьому краї.

Джерело

0


Вы здесь » Твій світ » Християнські свята і традиції » РІЗДВО В УКРАЇНІ


Рейтинг форумов | Создать форум бесплатно © 2007–2017 «QuadroSystems» LLC