Одного разу почула фразу: "Ніколи не одружуйтеся з дівчиною, яка хоче заміж".

- Це як? – здивувалася я. – Невже вибирати тільки чоловіконенависниць?

- Ні, – заспокоїли мене. – Просто дівчина повинна хотіти вийти за когось конкретного, котрий особливо припав їй до душі, а не просто "заміж".

Я, хоч і не чоловік, погоджуюсь тут із кожним словом, і тому мені ще страшніше читати жіночі мережеві ресурси (християнські в тому числі), де детально, з особливою прискіпливістю психолога, аналізується тема під загальною назвою "Як знайти доброго нареченого". У кращому випадку, там містяться поради про те, що не треба "вистрибувати" за першого-ліпшого, а треба шукати хорошого, якого Ви здатні уявити батьком власних дітей.

Ні, я, звичайно, згодна, що вистрибувати взагалі ні за яких обставин і нізвідки не корисно , хіба що з пожежі. І що супутником життя повинен стати не перший-ліпший, а "хороший", – я теж згідна. Мене бентежить інше.

Часто буває так, що якщо жінка дуже хоче "просто заміж" і її надмірно турбує пошук кандидата, це означає, що в її голові картина заміжжя розписана вже на роки наперед. При некритичному підході вона дійсно "вискочить" заміж за першого-ліпшого, або й взагалі стане жертвою чиєїсь непорядності. За кращої здатності до розмірковування вона знайде чоловіка, котрий відповідає хоча б частині її очікувань, і навіть переконає себе, що щиро його любить.

Але далі молодий чоловік зненацька зіткнеться з тим, що його почнуть поспіхом "доробляти" до заздалегідь нафантазованого образу ідеального співподруга, а все сімейне життя буде щомиті перевірятися на відповідність до сценарію, записаного в голові дружини. А дружина, знаходячи невідповідності, буде невпинно розчаровуватися в чоловікові, сім'ї та своєї ролі в ній.

Ось вона, наприклад, мріяла про сімейні чаювання увечері. А чоловік, паскудник, варить собі каву й п'є її перед монітором! Ще вона знала, що народить дітей "скільки Бог пошле", але не менше десяти (адже вона за Бога вирішила, що Він менше не посилає ). А лікарі зробили кесарів із первістком – і все, життя закінчилося, десяти точно не буде. Далі сімейне життя тече під гаслом «все пішло не так».

Один священик описував типові жіночі скарги:
- Чоловік такий-сякий , я так з ним мучуся, так важко...
- П'є?
- Та ні ... Навіть курити чогось кинув.
- Зраджує?
- Ще цього бракувало!
- То що, працювати не хоче?
- Працює, зарплата добра ...
- Що ж він, грубіян?
- Та ні! Він із професорської родини...

- Але що ж Вас не влаштовує?

І ось тут, каже священик, жінка або губиться, або наводить великий список мух, яким судилося стати слонами. А частіше – роздратовується: як, мовляв, Ви не розумієте – просто все погано. Все – погано! Дійсно, як пояснити двома словами, що все, буквально все – не за сценарієм ?

Я знайома із двома священиками, які не влаштовували тепер уже колишніх дружин тим, що були "недостатньо благочестиві". Звичайно, юні щиро віруючі наречені мали деякі уявлення про ідеального священика. Ідеальних отців вони бачили в основному в храмі, рідше – у колі сім'ї, але, знову ж таки, при чужих людях. Тому, мабуть, і уявляли себе в ролі  якихось ангелів-охоронців для "нових святих", котрі  будуть невпинно служити, молитися і цілодобово творити добрі справи. А чоловіки, такі-сякі, приповзаючи додому після служби, вимагали обіду і навіть залазили, бувало, на сторінку "вконтакті". Хто ж таке терпітиме!

Думаю, що й у хлопців теж трапляється подібне: пошук "гідної" дружини закінчується відкриттям: "Обманула, підступна! Я ж думав, ти будеш такою , а ти ось яка...".

Звісно, адже ми дуже любимо "бути як боги". Як висловився святитель Теофан Затворник, "ще в раю здалося їй [людині], що Бог не як слід влаштовує побут людини, і що вона розумніша й трохи краще все влаштує".

Ось і ми ретельно конструюємо власний затишний світ, де все росте і рухається так, як задумали ми, і все розумно-приватне (чоловік, свекруха , діти...) втілює наш образ і подобу. Ми малюємо ескіз у голові, потім доходимо до втілення на практиці. Підбираємо потрібну олов'яну фігурку, вішаємо табличку "чоловік" або "дружина" і благоговійно ставимо в заздалегідь відведеному місці у нашому затишному авторському космосі. А фігурка раптом оживає, і виявляється, що космос наш їй затісний, і за лічені місяці реальна людина розносить на друзки позолочену фантазію. Що ж робити?

Бути готовим зустріти і розгледіти людину, а не робота-виконавця наших планів. Відмовитися від ролі божка-деміурга, щоб побачити образ Бога в обранцеві. Любити. Але не ідею сім'ї, а людину. І тільки заради любові до конкретної людини (а не за принципом "вже пора") зважуватися створювати сім'ю, щоб втілювати у ній спільними зусиллями задуми Бога, а не свої.

Зрозуміло, що якісь загальні уявлення про сім'ю та очікування є у всіх. Очевидно, що для дівчини "люблю" не повинно означати "знесло дах". Але не варто надто серйозно ставитися до своїх уявлень про майбутню сім'ю, окрім тих, що становлять її світоглядну основу. Буває в характері та світогляді іншого щось, що здатне зробити спільне життя абсолютно неможливим. Але якщо це не той випадок, якщо Ви полюбили (дійсно полюбили) того, хто поділяє вашу віру і погляди на життя, – краще спалювати "ескіз сім'ї" негайно. Забути його цілковито й приготуватися до того, що все буде зовсім не так, як заплановано. Все буде краще, але поки у вашій голові ескіз, ви цього не оціните.

Без заздалегідь створеного сценарію-ескізу життя з іншою людиною буде сповнене пізнавання, а не постійного прискіпливого порівняння: відповідає-не відповідає. А до зустрічі з такою людиною краще не надто вправлятися у диктуванні Богові своїх умов.

Джерело