Твій світ

Твій світ

Объявление

Новий соціальний проект, спрямований на пропаганду здорового життя, вирішення проблем повсякденного і особистого характеру. У нас немає сухих статей, які пропагують теорію. У нас цікаві і пізнавальні статті, поради, перевірені досвідом інших, переконливі факти. У нас є все, що вас цікавить, а якщо немає, то буде. Твій світ - зроби свій світ кращим

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » Твій світ » Християнські свята і традиції » Провідна неділя


Провідна неділя

Сообщений 1 страница 4 из 4

1

Проводи — Гробки, Дарна неділя, Могилки, Опроводи, Провідна неділя, Радониця, Радовниця, Радуниця, Родичі, Томина неділя, Хомина неділя — традиційні громадські поминки, що припадають на першу після Великодня неділю і наступні за нею кілька днів.

Поминання родичів на Проводи — давньоукраїнський звичай, що отримав своє місце і у християнському календарі. Його не змогли викорінити заборони впродовж довгих десятиліть за радянської влади. Радуниця, Радониця не раз згадується
у давньоруських літописах: «На другой неделе во вторникь на заутріе по Радонице» (1372).

(Радуниця, Радовниця) збереглася з часів Київської Русі. На території України вона поширена на півночі Чернігівщини і на Сумщині. Назва Хомина (Томина) неділя походить від дня святого Хоми, який святкують у наступну після Великодня неділю. В інших регіонах назви відображають суто функціональний зміст — поминання, проводи померлих родичів.

Весняне поминання родичів існувало ще до прийняття християнства. Пережитки світоглядних характеристик померлих як таких, що продовжують жити потойбічним життям, збереглися і в пізніші часи. Тому щорічні поминання родичів у період весняного пробудження природи, за народними уявленнями, мали прилучити «батьків» і «дідів» до колообігу життя - смерть - життя. Спочатку суворі ревнителі православ’я засуджували Проводи, вважаючи їх обрядами, що несуть у собі рештки язичництва, і закликали викорінювати цей звичай. Але згодом Проводи стали органічною частиною церковних поминань: заупокійні служби відбувалися не лише у церкві, а й на цвинтарі, навіть біля кожної могили, освячувалися хліб і коливо як частина поминальної трапези. У свідомості поминальників спільна з душами покійних трапеза мала додавати живим упевненості у продовженні людського роду, а мертвим дарувала вічний спокій. Промовляли нехитрі приказки: «їм лежать — земельку держать, а нам ходить — земельку будить»; «Нам нехай здоровиться, а їм легенько лежиться». У ці дні немовби дозволялася зустріч двох протилежних світів — «цього» і «того». Знавець стародавніх обрядів І. Снєгірьов писав наприкінці XVIII століття про Київ: «На гору Скавицю (Щекавицю) збиралися для поминання родичів найпочесніші києвоподільські городяни. Панахидні літургії відправлялися священиками над кожною могилою; потім кожна родина сідала навкруги своїх покійників і поминала їх тими стравами і напоями, що їх із собою приносила. А тим часом школярі наспівували їм духовні пісні (псалми), часом скрипалі награвали сумні мелодії. Під час того частування були й найубогіші».

Спеціально для поминання пекли паски (або лишали величеньку з Великодня), книші, калачі, пироги, фарбували крашанки, варили коливо (таке, як на поминальні дні посту) тощо.

Коливо, канун, сита — страва, з якої в Україні завжди розпочинають поминальну трапезу і в день похорону, і на «дев’ятини», і на «сороковини», і на поминальну річницю не лише в сільському, а й у міському середовищі. Готують коливо на Проводи і на осінні поминання — Дмитрові, Кузьмо-Дем’янові та Михайлові. Його не тільки споживають удома при застіллі, а й беруть із собою до церкви на відправу (відспівування й панахиду) і на кладовище, щоб роздавати проводжаючим і старцям. Найпоширеніша назва страви в Україні — коливо, на Правобережжі й частково на Півдні — канун, а в деяких районах Полісся — сита.

Найчастіше коливо готують як кутю з недроблених обтовчених пшеничних або ячних круп. Кашу викладають у мисочку, поливають ситою з меду або цукрового сиропу, а зверху прикрашають хрестиком із родзинок чи цукерок-карамельок.

Коливо має давню історію. У середньовічних джерелах неодноразово зустрічаються згадки про заправлену медом кашу, як про заупокійну страву. У перші роки християнізації церква боролася проти неї, але, як виявилося, безуспішно: «Неции освещають приносимые к церкви плодоносия, рекше кроупы или коутья за мертвые, повелеваем от сего времени таковому не быти». Описуючи поминки, які справляв Еней по Анхізові, Іван Котляревський (ще у XVIII столітті) писав:

Зробити поминки я хочу,
Поставити обід старцям...
І коливо з куті зробили,
Сити із меду наситили...

У деяких північних районах України кутю заміняють пшеничним хлібом (бубликами, калачами, пряниками): їх дрібно кришать у миску і поливають медовою ситою.

До XIX століття ситу готували не з розведеного водою меду, а із стільників, їх укладали в дерев’яну діжечку, заповнюючи її на третину, і заливали крутим окропом. Віск із стільників розтоплювався і спливав, а мед розчинявся. Для підвищення температури води у діжку кидали розпечене у печі каміння (один із найархаїчніших способів кип’ятіння води). Коли вода вистигала, вощину збирали, і сита ставала готовою до вживання. Ситу і як ритуальний, і як повсякденний напій широко споживали у часи Київської Русі. Можна припустити, що вона була останньою стравою-напоєм у трапезі, звідки й виник вислів «наїстися досита», «насититись». У давньоруському літописі зустрічаємо запис, датований 986 роком: «Ядяхомъ мяса, лукъ и хлебы до сыти». На Поліссі існують також села, де основою колива є не кутя або хліб, а саме сита, в яку кладуть лише кілька шматочків булки.

Там же, на Поліссі, зокрема у Ємільчинському районі Житомирської області, готують унікальне коливо — з медовим квасом, а не з простою ситою.

Ферментований медовий напій «мед», «медуха», популярний у часи Київської Русі та пізніші два-три століття, наприкінці XIX століття вже майже не зустрічався у повсякденному побуті українців. Але він дійшов до наших днів у чисельних фольклорних зразках. Відомо, що в давньоруські часи мед як ритуальний напій широко використовували в поминальних трапезах. Княгиня Ольга, влаштовуючи тризну за чоловіком, звеліла древлянам «пристроити... меды многи» (945). Описуючи поминки по князеві Федору Святославовичу (1 233), літописець з гіркотою засвідчує: «Сватба пристроєна, меды изварени...».

На Лівобережному Поліссі зустрічається також оригінальне коливо, що не має аналогів в інших регіонах України, — хліб із ситою та яблуком. Яблуко (і яблуня) в українській обрядовості символізує продовження роду, утвердження життя, плідності.

У міському середовищі певний час користувалося популярністю коливо з рису, але в останні роки пшенична (або ячна) кутя повернула собі чільне місце в поминальній трапезі.

Функція колива як ритуального атрибуту поминального застілля полягає, вірогідно, в тому, що воно служить ніби посередником-зв’язківцем між світом живих і світом мертвих. Пригощання коливом і роздача пирогів-гостинців наприкінці поминок є своєрідною жертвою на користь покійного. Те, що ритуально спожите у світі живих «за помин душі», має повернутися померлому на «тому» світі. Недарма за честь визнавали нагодувати бідних, старців, юродивих, а особливим везінням вважали, якщо на поминки нагодився прочанин або просто перехожий (чужий). Це підсилювало значення ритуальної їжі.

  Громадські поминки відбувалися у два способи: збиралися й обідали всією громадою на вільній території кладовища чи біля сільської церкви або стелили скатерті між могилами і поминали своїх покійних групами.

Найдавніший обряд поминання на Проводи був схожий на давньоруську тризну. Під великими казанами розпалювали багаття і варили куліш чи капусняк із знесених продуктів, кашу, локшину, горох із вуджениною, тушкували печеню із свинини. До того ж приносили харчі, приготовлені вдома: хліб, налисники з різноманітною начинкою, млинці (які на поминках називали «Божими онучами» чи «тужиками»), вареники, пироги, книші, голубці, смажену рибу та ін. Обідали або за столами, поставленими заздалегідь, або на розстелених на траві скатертинах. Пускали «колію» з чаркою горілки так, щоб кожному поминальнику дістався хоч один ковточок «за Царство Небесне». Молилися, згадували померлих добрим словом.

Окрім колива з медом у вигляді білої булки чи куті, кожна господиня обов’язково готувала для «своїх» покійних страви, які ті особливо любили за життя. Крашанку, частину цих страв, трохи колива, а часом навіть горілку залишали на могилці, горілкою ж кропили землю. Давали багате подаяния крашанками, хлібом та іншими наїдками, обмінювалися їстівним між родинами, досита годували старців. В обведенні крашанками могил, принесенні на могилу для душ їхніх улюблених страв, спільному поминальному обіді можна вбачати пережитки жертвоприношення, кормління предків. На Поліссі, за звичаєм, за останнім столом обов’язково пригощали діток, які збігалися з усього села і терпляче чекали на трапезу. Згадки про ці традиції зустрічаються в «Енеїді» Івана Котляревського:

Пocmaвumu обід старцям...
Хазяїнів своїх ззивали,
Старців по улицями шукали...
Еней хотів обід справляти.

І тут старців наготувати, Щоб Біг душі свій рай одпер. Годилося частувати всіх за столом вином чи горілкою. Якщо стіл бував завеликий, то «колію» пускали двома чарками. При цьому чарку лише піднімали, не цокались, бо на поминках це було суворо заборонено. Вважали, що голосні звуки можуть злякати душі покійних, які, за народними уявленнями, були присутні на обіді. Не співали, говорили тихо і статечно. Тостів не проголошували, примовляли тільки: «Тато, мамо (діду, бабо), їжте, пийте, спочивайте і нас дожидайте!»; «їжте, пийте, споживайте і нас, грішних, споминайте!»; «Вам — Царства Божого діждати, а нам — до Вас не поспішати!»; «Хай земля буде пухом!»; «Вам — спокійно лежать і земельку держать, а нам — в добрій долі панувать!»; «Вип’ємо за Царство Небесне наших (Галини, Федора...)!».

Неодмінною стравою на Проводи були млинці (налисники, оладки).

Джерело

0

2

Наступна, друга неділя після Пасхи, називається за церковною традицією Антипасхою (від грецького "замість Пасхи" – друга, нова Пасха). Вона має іще назву Неділі про Фому, або Фоминої неділі. Служба цього дня присвячена спогаду про осязання апостолом Фомою ран воскреслого Христа. Антипасха, як оновлений спогад про Пасху на восьмий день, знаменує собою вічну радість християн, пов`язану з Воскресінням Христовим. Число вісім в біблійній мові символізує початок нового етапу, нового життя, нової седмиці.

Неділя після Великодня у нас також є Неділею провідною, або ж Проводами. Проводи – це урочисті поминки, Великдень для померлих. Часто їх плутають з так званим "Навським великоднем", відзначення якого, на відміну від Проводів, не освячене церковною традицією.

Сама назва Навський (або Наський) походить від старослов`янського слова "навь", або "нав`є", себто – мрець. Іншими словами, це Пасха померлих. В деяких місцевостях України таке поминання відоме також під назвою Рахманський великдень. Корені цієї традиції сягають сивої давнини, язичницької доби. Ще з дохристиянських часів ми маємо відомості про обряд поховання у слов`ян, відомий як "тризна". Згідно з дослідженням митрополита Іларіона (в миру – професора Івана Огієнка), найдавнішу згадку про тризну у слов`ян подає візантійський письменник VII ст. Феофілакт. В Іпатієвому літописі змальована тризна по князю Ігорю у 945 році. Тризна – це поминки, на яких пили і їли, а на деяких могилах справляли ігрища та військові змагання, вірячи, що душі померлих, спостерігаючи за цими дійствами, тішаться з них.

З приходом на слов`янські землі християнства, православна церква розпочала боротьбу з язичницькими обрядами, в тому числі й з тризнами. Однак ця боротьба не увінчалася повним викоріненням поганських обрядів, хоча вони з часом й змінилися, набули інших форм та наповнилися новим змістом. Хоч "родимі плями" давніх язичницьких звичаїв залишились в народних традиціях і донині, безумовно, заслуга Церкви полягає в тому, що докорінно було змінене їхнє первісне поганське ідейне навантаження, і сьогодні ця обрядовість набула духовного християнського змісту. Таким чином за християнського часу з`явився обряд поминання померлих. Це православний похоронний обряд, панахиди, "батьківські поминальні суботи".

В різних місцевостях України великоднє поминання померлих відбувається в різні дні. І часто через це маємо плутанину місцевих і встановлених Церквою традицій. Так Навський великдень святкується як народна традиція у четвер на Світлому тижні (часом це роблять в четвер на Страсному тижні, а в місцевостях, де він має назву Рахманський, – нерідко його взагалі справляють окремо і святкують у середу четвертого тижня після Великодня на так зване Переполовення, коли маємо половину терміну між Пасхою і Трійцею). А наступного тижня, тобто на початку Фоминого тижня (в неділю, понеділок або вівторок), урочисто справляють Проводи. І знову ж таки вони в різних місцевостях здійснюються не в один день (на Галичині бувають й другого дня Великодня). Це також Великдень для померлих, але вже в церковній традиції.

Що стосується обрядової сторони, то наші предки вірили, що на третій день Пасхи необхідно кидати шкаралупки з свячених крашанок у воду, щоб вони пливли до Чорного моря, в країну померлих, або ж в країну Рахманів, до якої вони і припливуть якраз в середу Переполовення. З цього, мовляв, мерці Рахмани й довідуються, що в нас, живих, уже Великдень, і треба й собі святкувати. Історично таке повір`я можна пояснити тим, що наші предки, подорожуючи, доходили до Індії, де були так звані касти брахманів. І, пов`язуючи ці чудові теплі краї з Раєм, "ірієм", "вирієм" на Сході, розповідали оповідки про індійських йогів-аскетів, "рахманів", що є "великі посники, і їдять крашанки раз на рік". Згідно з народним повір`ям, в Навський великдень суворо забороняється копати землю, щоб таким чином не потурбувати померлих.

Проводи в Україні справляються урочисто. Люди всією сім`єю виїжджають на цвинтарі, ідуть на кладовища, щоб у ці радісні Великодні дні разом пом`янути своїх спочилих рідних та близьких. На могилки запрошуються священики, які освячують їх і служать короткі молебні-панахиди. Рідні та близькі покійних приносять паски, крашанки, святкові страви, і кожна сім`я біля могилки свого рідного, "на гробках", поминає його за трапезою добрим словом, згадуючи епізоди з життя покійного. Існує також звичай залишати на могилах крашанки, щоб покійник з усіма розділив радість свята. Згодом ці крашанки можуть забирати діти та старці, промовивши молитву за померлого.

Джерело

0

3

Минув Великдень, Благовіщення Пресвятої Богородиці. На черзі Провідна неділя. Після неї вже свят не буде досить довго. Аж до Вознесіння, це на сороковий день після Великодня. Потім буде п’ятидесятниця (зелені свята). Та до них ще треба як кажуть дожити.

Сьогодні поговоримо про Провідну неділю.

Що це за свято, які традиції?

Рівно через тиждень після Великодня в неділю християни святкують це свято. Українці вірять, що коли приходить Великдень, то Бог відпускає душі померлих на землю. Саме туди вони спускаються. А на провідну неділю вони мають повернутися назад.

Цю неділю називають ще Дарна неділя, Томина неділя, Радониця та багато ще як. Все залежить від місцевості.

Щодо назви Томина Неділя. Це церковна назва. За повір’ям Ісус прийшов д освої апостолів. Зокрема Тома не повірив, що він воскрес. "Не повірю, доки не вложу моїх пальців у Його рани..." Саме після цього він повірив у Христове воскресіння. Звідти і пішла назва – Томина неділя.

Дуже популярним є саме в цей день з’їжджатися на могилки своїх близьких і рідних. Хтось каже, що в понеділок після Великодня це роблять, але це переважно за проханням парафіян. Традиція ходити по цвинтарі є на Провідну неділю.

Саме в цей день душі померлих повертаються до своїх могил і родичі мають змогу з ними поспілкуватися.

Якщо в на Провідну неділю падає дощ, то це ознака не впускання якоїсь душі на землю з боку Господа Бога.

Поминання родичів прийшло до Нас ще із прадавніх часів. Кажуть ця традиція ще була задовго до прийняття християнства. У Радянському Союзі його заборонили, але люди все рівно згадували померлих.

Деколи навіть прижаєш на Провідну Неділю і бачиш своїх родичів, яких ніколи не бачив. Збираються всі.

У кожного регіону є свої традиції пов’язані із Провідною Неділею.

Хтось спеціально пече до цього дня паску, у когось вона ще залишилася із Великодня. Знаю є традиція у хороших господинь пекти побільше пасок. Одні на Великдень, решта залишаються на Провідну неділю. Як варіант також були калачі, пироги, фарбували крашанки.

Також у тиждень опісля Пасхи потрібно щиро молитися за померлих, за їхні душі, щоб їхня подорож на землю пройшла успішно.

Щоб вони не заблукали і знайшли колишню свою оселю ставлять свічку на вікні. На столі залишають освячені крашанку та паску. Це роблять для того, щоб небіжчик не був голодним та спраглим, коли знову повернеться на той світ.

Згадайте про мертвих хоча б один раз на рік. А то аж неприємно коли прийдеш на цвинтар, а там навіть могилку не обробили.

Джерело

0

4

Другий тиждень після Великодня називають "поминальним", або Томиним (Фоминим) тижнем, Проводами, "гробками", "могилками" (Поділля й Волинь), "бабським Великоднем" (Київщина та Лівобережжя), поминками (Херсонщина). Починається тиждень Провідною, Поминальною, Томиною неділею, Радуницею (Радунцем, Радовницею).

Для Проводів немає одного чітко визначеного дня - цей день кожного року призначає священик. Таким днем може бути будь-який день поминального тижня.
Здавна існує звичай в Україні провідувати на Провідному тижні своїх померлих родичів. У призначений для Проводів день уся парафія з хоругвами, хрестами, церковним хором і священиками іде на кладовище. Ставши поміж могилами, відправляють спільну панахиду, моляться за спасіння душ померлих, а потім справляють на гробках своїх близьких обід-тризну. Вітаються з ними, тричі постукавши по хресті свяченим яєчком i сказавши: „Христос воскрес!" Якщо між покійними i живими залишились якісь непорозуміння, слід попросити вибачення, а також простити їх. Вважається, що в ці дні вони нас чують, тому вибачать тим, хто завинив перед ними на цьому світі.
Згадуючи на "поминальному" тижні померлих родичів, не годиться їх називати небіжчиками, бо в ці дні вони все чують, як про них кажуть. Найкраще говорити про них "родичі".

Ще у народі вірять у те, шо в ніч на Страсну п'ятницю душі померлих збираються на свій „Мертвецький Великдень" у колишніх своїх церквах, а правлять цю службу покійні священики iз цих же церков. А повертаються вони в засвіти у першу неділю після Великодня. Вона так i називається — Поминальна, або Провідна (Проводи).

Джерело

0


Вы здесь » Твій світ » Християнські свята і традиції » Провідна неділя


Рейтинг форумов | Создать форум бесплатно © 2007–2016 «QuadroSystems» LLC